Через годину горб почав завдавати Фішерле страшного клопоту. Він уже звивався й вивертався і так, і сяк, а проте скрізь натикавсь на книжки. Ними була рівномірно заставлена вся підлога, крім вузенького проходу від ліжка в одній кімнаті до ліжка в другій. Фішерле впрів і вже не важився проводити кінчиком носа по верхній площині своїх гір. Він намагався ввібрати в себе горба, але в нього нічого не виходило. Фізична праця дуже його виснажила. Коротун так стомився, що вже ладен був махнути рукою на всі ті гори й лягти спати. Але він тримався й, тільки коли на підлозі, попри все бажання, вже не можна було знайти жодного вільного місця, впав ледве живий.
— Такої бібліотеки я ще зроду не бачив! — пробурмотів він.
Кін на весь рот засміявся й сказав:
— Це тільки половина!
Цього Фішерле й припустити не міг.
— Завтра візьмемося за другу половину, — погрозливо нагадав Кін. У нього було таке відчуття, ніби його застукали на гарячому. Він прибрехав. Насправді вони розпакували добрих дві третини книжок. Що подумає про нього коротун, якщо це зараз випливе на чисту воду! Люди педантичні не люблять, коли їх обзивають брехунами. Завтра треба буде заночувати в готелі, де кімнати менші. Він подаватиме Фішерле менші стоси, два стоси — ось і ціла гора, а якщо той за допомогою кінчика свого носа щось і завважить, то він, Кін, просто скаже йому: «Людина тримає кінчик носа не завжди на однаковій висоті. Ви в мене ще дечого навчитеся». Несила вже дивитись, як стомився коротун. Треба дати йому перепочити, він на це заслуговує.
— Я до вашої втоми ставлюся з повагою, — каже Кін. — Справа, зроблена задля книжок, — це добра справа. Можете йти спати. Доробимо завтра.
Він обходиться з ним чемно, але, безперечно, як зі слугою. На такого коротуна перетворює робота, яку він виконав.
Лежачи в ліжку й уже трохи відпочивши, Фішерле гукнув до Кіна:
— А постелі кепські!
Почувався він чудово, зроду ще не випадало йому спати на такому м’якому матраці; просто кортіло щось сказати.
Кін знов, як і щоночі, перше ніж заснути, був у Китаї. Позаяк минулий день приніс особливі враження, нині видива в нього набули іншої форми. Він передбачав популяризацію своєї науки й не поспішав відмахнутися від цієї популяризації. Він відчував, що карлик його розуміє. Він визнавав, що на світі трапляються споріднені душі. Якщо тобі пощастило подарувати їм трохи освічености, трохи людяности, то ти чогось домігся. Добрий початок — половина діла. І не треба нічого форсувати. Коротун, щодня стикаючись із такою величезною освіченістю, відчуватиме спрагу до неї чимдалі дужче й дужче; а тоді глядь — і застанеш його за тим, що він візьме в руки книжку й спробує її читати. До цього допускати не можна, це було б для нього шкідливо, так він занапастить свій невеличкий розум. Скільки ж цей бідолаха витримає? Треба буде підготувати його усно. Із самостійним читанням поспішати не варто. Минуть, мабуть, роки, поки він опанує китайську. Але запізнатися з носіями й ідеями китайської культури йому не завадить раніше. Щоб збудити в ньому цікавість до них, треба пов’язати це з повсякденними обставинами. Під назвою «Мен-цзи і ми» можна скласти цікаві роздуми. Як він до цього поставиться? Кін згадав, що хвилину тому карлик щось сказав; він уже забув, що саме, в кожному разі, той ще не спав.
— Що може сказати нам Мен-цзи? — гучно крикнув Кін. Така назва краща. Принаймні відразу видно, що Мен-цзи — це людина. Вкрай відвертих дурниць учений, коли можна, уникає.
— Кепські постелі, кажу! — ще гучніше крикнув у відповідь Фішерле.
— Постелі?
— Ага. Блощиці.
— Що? Краще спіть уже, годі жартувати! Завтра вам доведеться ще багато чого навчитись.
— Знаєте що, я достатньо навчився й сьогодні.
— Це вам тільки так здається. А тепер спіть, лічу до трьох.
— Щоб я та спав! А що, як хтось покраде в нас книжки, і ми залишимося голі й босі? Я проти того, щоб ризикувати. Гадаєте, на це можна дивитися крізь пальці? Вам, либонь, і можна, ви чоловік багатий. А мені не можна!
Фішерле справді боявся заснути. У нього звичаї свої. Ві сні він ладен украсти в Кіна всі гроші. Коли йому щось сниться, він сам не відає, що робить. Людині сняться приємні речі. Найдужче Фішерле любить порпатися в купах банкнот. Досхочу напорпавшись і знаючи напевно, що поблизу не вештається ніхто з його зрадливих товаришів, він сідає на ту купу й грає в шахи. Сидіти отак зверху — в цьому є свої переваги. Одночасно пильнуєш за двома речами: здалеку бачиш кожного, хто підходить що-небудь поцупити, а поблизу, перед очима, — шахівниця. Так свої справи залагоджують великі люди. Правицею пересуваєш фігури, лівицею витираєш об купюри брудні пальці. Купюр дуже багато, безліч. Скажімо, мільйони. Що робити зі стількома мільйонами? Непогано було б трохи роздарувати, але хто на це піде? Щойно ті сволоцюги побачать, що маленька людина щось має, як вони одразу все відберуть. Маленькому не можна корчити з себе великого. Капітал він для цього має, але — не можна. «Навіщо йому сидіти на грошах?» — скажуть вони. Атож, куди подіти маленькій людині мільйони, коли їй нема де їх зберігати? Найрозумніше в такому разі — це операція. Тицяєш під ніс знаменитому хірургові мільйонник. «Пане добродію, — кажеш, — а відчикрижте-но мені горба, і цей мільйонник — ваш». За мільйон чоловік і не таку штуку втне. А коли горба вже нема, ти й кажеш: «Пане добродію, мільйонник той був фальшивий, але за кількома тисячами затримки не буде». Він, чого доброго, ще й подякує. Горба спалюють. Тепер можеш цілісіньке життя бути рівним. Але розумний чоловік не такий дурний. Бере він свій мільйонник, згортає банкноти в тонесенькі трубочки, робить із них нового горба й надягає його на себе. Ніхто нічого не помічає. Сам знає, що він рівний, а люди гадають, що в нього горб. Сам знає, що він — мільйонер, а люди гадають — злидар злидарем. Лягаючи спати, він пересуває горба на черево. Господи Боже, йому ж бо теж колись хочеться поспати горілиць.