він грає краще. Людям-бо й на гадку не спаде звіряти ходи цього каліки. Вони, чого доброго, ще повірять йому тільки через те, що він уміє добре брехати. Так далі не буде. Відтепер на кожній стіні висітиме плакат. Як тільки такий дурисвіт назве не той хід, усі поглянуть на плакат, і хто тоді вкупі зі своїм паскудним горбом згорить від сорому? Авантурник! Окрім того, господар зобов’язується надавати облудникові по мармизі за те, що той усіляко обзивав чемпіона світу. Нехай викличе його позмагатись, якщо має гроші! На цю стипендію Фішер кладе цілий мільйон. Він не дріб’язковий. Дружині він також пошле мільйон, щоб їй уже не треба було продаватись. За це вона має на письмі підтвердити йому, що ніколи не приїде до Америки й нічого не розповість поліції про колишні каверзи. А Фішер одружиться з мільйонеркою. Так він відшкодує свої збитки. Він замовить собі нові костюми — у першокласного кравця, і щоб дружина нічого не помітила. Зведуть грандіозний палац, зі справжніми вежами у вигляді тур, коней, слонів, пішаків — усе достоту так, як і має бути. Слуги — в лівреях; у тридцятьох гігантських залах Фішер день і ніч гратиме одночасно тридцять партій — живими фігурами, яким він віддаватиме накази. Досить йому лише пальцем кивнути, і його раби переходять туди, де він хоче їх бачити. Супротивники прибувають з усіх кінців світу — бідолахи, які хочуть у нього чогось навчитися. Дехто продає останню одежину з плеча, щоб сплатити за цю далеку подорож. Він гостинно їх приймає, пригощає повним обідом — суп і солодке, до м’яса два гарніри, іноді печеня замість відварної яловичини. Кожен має право один раз йому програти. За своє добродіяння він нічого не вимагає. Тільки на прощання вони мають зробити запис у книзі для гостей і чорним на білому засвідчити, що він — чемпіон світу. Він захищає своє звання. Нова дружина тим часом прогулюється в автомобілі. Один раз на тиждень він їде з нею. У замку гасять усі люстри, тільки освітлення вартує йому цілого багатства. Біля під’їзду він чіпляє табличку: «Незабаром буду. Чемпіон світу Фішер». Не минає й двох годин, поки його нема, а відвідувачі вже стоять у черзі, як під час війни. «Що тут продають?» — цікавиться якийсь перехожий. «Як, ви не знаєте? Ви, либонь, не тутешній?» Із жалощів йому повідомляють, хто тут живе. Щоб він краще збагнув, йому каже про це спершу кожне окремо, а тоді ще раз усі хором: «Чемпіон світу Фішер подає милостиню». Приїжджий не знаходить слів. Через годину до нього повертається мова. «Отже, нині прийомний день». Саме цього місцеві мешканці тільки й чекають. «Якраз нині день не прийомний. А то людей тут було б набагато більше». Тепер усі розмовляють навперебій. «А де ж він сам? У замку темно!» — «З дружиною в автомобілі. Вона в нього вже друга. Перша була проста пенсіонерка. Друга — мільйонерка. Автомобіль у нього власний. То не таксі. Його зробили йому на замовлення». Те, що вони розповідають, — щира правда. Він роз’їздить в автомобілі, який зроблено саме на його зріст. Для дружини автомобіль трохи замалий, у ньому їй доводиться весь час прихилятися. Зате вона може кататися з ним. А взагалі вона має власну машину. В неї Фішер не сідає, вона для нього надто велика. Зате його автомобіль коштував дорожче. Завод склав його в одному-однісінькому екземплярі. У ньому почуваєшся так, як ото під ліжком. Дивитись у вікно нудно. Він міцно заплющує очі. Анічогісінько не ворушиться. Під ліжком він удома. Згори долинає голос дружини. Як же вона йому остогидла, яке йому до неї діло? У шахах вона нічого не петрає. Чоловік також щось каже. Чи він чоловік? Відчувається розум. Чекати, чекати, чому він має чекати? Що йому до того чекання? Той, що нагорі, розмовляє правильною німецькою мовою, це якийсь фахівець, запевне прихований чемпіон. Люди бояться, що їх упізнають. А поводяться, мов королі. До жінок бігають інкогніто. Це чемпіон світу, не просто чемпіон! Він повинен з ним зіграти. Він більше не витримає. Голова в нього аж тріщить від блискучих ходів. Він розіб’є його вщент!