Прогулянка
— Що ти тут робиш, хлопче?
— Нічого.
— То чого ж тут стоїш?
— Просто так.
— А читати вже вмієш?
— Ну звісно.
— Скільки ж тобі років?
— Уже цілих дев’ять.
— А що б ти вибрав — шоколадку чи книжку?
— Книжку.
— Справді? Молодця. Того ж ти тут, виходить, і стоїш.
— Угу.
— Чого ж ти так і не сказав одразу?
— Батько свариться.
— Он воно що. А як його звати?
— Франц Мецґер.
— А ти хотів би поїхати до якої-небудь чужої країни?
— Авжеж. До Індії. Там тигри.
— А ще куди?
— До Китаю. Там величезна стіна.
— Хочеш, мабуть, перелізти через неї?
— Вона надто широка й висока. Через таку не перелізеш. На те ж її й зводили.
— Усе ти знаєш! Ти багато читав.
— Так, я читаю завше. А батько забирає в мене книжки, пішов би до китайської школи. Там вивчають сорок тисяч літер, в одній книжці навіть місця мало.
— Це тобі тільки так здається.
— Я вирахував.
— Але ж це не так. Облиш ті книжки у вітрині. Вони всі нікудишні. Я маю в теці кращі. Чекай, зараз покажу. Знаєш, що це за письмо?
— Китайське! Китайське!
— А ти, одначе, хлопець тямущий. Колись уже бачив китайську книжку?
— Ні, я здогадався.
— Оці два ієрогліфи означають Мен-дзи, філософ Мен. То був у Китаї великий чоловік! Він жив дві тисячі двісті п’ятдесят років тому, а читають його й досі. Не забудеш?
— Ні. А тепер мені треба бігти до школи.
— Виходить, дорогою до школи книгарень не минаєш? А як же звати тебе самого?
— Франц Мецґер. Як тата.
— І де ж ти живеш?
— На Ерліхштрасе, двадцять чотири.
— Таж і я там живу! А тебе зовсім не пригадую.
— Коли хтось іде сходами, ви щоразу відводите погляд убік. Я знаю вас уже давно. Ви пан професор Кін, тільки нікого не вчите. Мати каже, ніякий ви не професор. А я гадаю — професор, бо маєте бібліотеку. Марія каже, такого навіть годі собі уявити. Це наша служниця. Я, поки виросту, теж хочу назбирати собі бібліотеку. В ній будуть усі книжки, всіма мовами, й отака китайська теж. А тепер мені пора бігти.
— То хто цю книжку написав? Не забув іще?
— Мен-дзи, філософ Мен. Рівно дві тисячі двісті п’ятдесят років тому.
— Чудово! Можеш якось зайти до мене в бібліотеку. Скажеш економці, що я дозволив. Я покажу тобі краєвиди Індії й Китаю.
— Добре! Прийду! Неодмінно прийду! Сьогодні пополудні?
— Ні, ні, хлопче. Мені треба працювати. За тиждень, не раніше.
Професор Петер Кін — високий, худорлявий чоловік, учений, синолог за фахом — сховав китайську книжку до повної теки, яку тримав під пахвою, старанно її замкнув і дивився вслід цьому розумному хлопчикові доти, доки той зник з очей. Від природи небалакучий і похмурий, професор дорікав собі за те, що без будь-якої нагальної причини завів цю розмову.
Прогулюючись щоранку між сьомою та восьмою годиною, він мав звичку зазирати до вітрин усіх книгарень, які йому траплялись. І мало не з радістю помічав, що макулатура й бульварщина розходиться чимдалі жвавіше. Сам він мав найсоліднішу в цьому великому місті приватну бібліотеку. Крихітну її частку він завжди носив із собою. Захоплення книжками, єдине захоплення, яке він дозволяв собі в своєму суворому й сповненому напруженої праці житті, спонукало його бути обережним і завбачливим. Він легко піддавався спокусі купувати книжки, навіть погані. На щастя, більшість книгарень відчинялися вже після восьмої. Іноді який-небудь хлопчик-учень, що хотів утертися в довіру до начальника, з’являвся ще до восьмої, дожидав першого службовця й урочисто брав у нього ключі. «А я тут уже від сьомої!» — вигукував він, або: «Я не можу ввійти!» Це заповзяття легко запалювало такого чоловіка, як Кін, і він ледве стримувався, щоб одразу не податись услід за тими двома до книгарні. Серед власників невеличких крамниць було чимало ранніх пташок, які починали ворушитися за своїми відчиненими дверима вже з пів до восьмої. Всупереч усім цим спокусам Кін пишався своєю туго напханою текою. Він міцно притискав теку до себе, тримаючи її в особливий спосіб, який придумав, щоб вона прилягала до тіла якомога краще. Ребра відчували її крізь тоненький, такий-сякий костюмчик. Лікоть лежав у виїмці збоку, ніби спеціально зробленій для нього. Зап’ясток підтримував теку знизу. Розчепірені пальці могли помацати її з усіх боків. Свою перебільшену дбайливість Кін сам собі пояснював цінним вмістом теки. Якби вона припадково впала була на землю й замок, що його Кін щоранку, виходячи з дому, перевіряв, саме цієї небезпечної миті все ж таки відімкнувся, коштовні твори загинули б. Ніщо не викликало в Кіна такої відрази, як брудні книжки.