Не підводячи погляду, Кін відпустив поруччя й став поперек вузьких сходів. Цієї миті він відчув, як його хтось штовхнув. Його думки самі собою обернулись на дію. Він пильно подивився на заблуканого й запитав:
— Ви щось бажаєте?
Заблуканий — це був охлялий від голоду студент — ніс під пахвою важку теку. Він мав твори Шіллера й оце вперше прийшов до закладу, де заставляють речі. Позаяк книжки його були дуже зачитані, а сам він по самісінькі свої довгі вуха у боргах, тримався студент несміливо. Перед сходами з його надто маленької голови вивіялися рештки хоробрости (і навіщо він пішов учитися? Батько, мати, дядьки й тітки радили йому податися в комерцію), він розігнався й налетів на якусь сувору постать, — це був, певна річ, тутешній директор, — яка пронизала його поглядом і різко наказала зупинитись:
— Ви щось бажаєте?
— Я... я хотів до книжкового відділу.
— Це я.
Студент, що ставився з пієтетом до професорів і таких, як вони (адже ті все його життя знущалися з нього), а також до книжок (адже він мав їх так мало), потягся рукою до капелюха, щоб скинути його. Та враз пригадав, що капелюха на ньому нема.
— З чим ви зібралися нагору?
— Та... Тільки з Шіллером.
— Покажіть!
Студент не зважився подати йому теку. Він знав, що цього Шіллера в нього ніхто не візьме. На найближчі дні цей Шіллер був його останньою надією. Йому не хотілося поховати її так швидко. Кін рвучко відібрав у нього теку. Фішерле спробував зробити знак своєму господареві й кілька разів цикнув: «Цсс! Цсс!» Сміливість, з якою на відкритих сходах грабували студента, йому імпонувала. Цей фахівець із книжкової галузі все ж таки був, мабуть, хитріший, аніж Фішерле гадав. Можливо, божевільним він тільки прикидався. Але тут, на відкритих сходах, так діло не піде. Фішерле заходився завзято розмахувати руками за спиною в студента, водночас готуючись слушної миті втекти. Кін розкрив теку й почав пильно оглядати Шіллера.
— Вісім томів, — констатував він. — Саме собою видання нічого не варте, книжки в жахливому стані!
Вуха в студента почервоніли.
— Що ви за це хочете? Я маю на увазі, скільки... грошей?
Це огидне слово Кін промовив наприкінці та ще й перед ним помовчав. Від пори золотої юности, яку студент провів переважно в батьковій крамниці, він пам’ятав, що ціну завжди треба називати якнайвищу, щоб потім її можна було скидати.
— На днях я виклав за нього тридцять два шилінги. — Студент побудував фразу так і промовляв її таким тоном, як це робив його батько.
Кін дістав портмоне, взяв із нього тридцять шилінгів, додав до них дві монети, що їх добув із гаманця, подав усю цю суму студентові й сказав:
— Ніколи більш цього не робіть, друже! Жодна людина не варта того, чого варті її книжки, повірте мені!
Він повернув студентові повну теку й щиро потис руку. Хлопець заквапився, він проклинав формальності, якими його тут іще затримували. Коли він стояв уже біля скляних дверей, — геть збитий з пантелику Фішерле відступив студентові з дороги, — Кін гукнув йому навздогін:
— А чому саме Шіллера? Читайте краще оригінал! Читайте Іммануїла Канта!
«Сам ти оригінал!» — ошкірився подумки студент і щодуху кинувся бігти.
Фішерле стояв украй схвильований. Він уже мало не плакав. Він схопив Кіна за ґудзики штанів — піджак був для нього надто високо — й закаркав своїм воронячим голосом:
— Знаєте, як це називається? Це називається божевілля! Людина або має гроші, або їх не має. Якщо вона має гроші, то не віддасть їх, а якщо не має, то однаково не віддасть. Це злочин! Посоромтеся! Такий великий чоловік!
Кін його не слухав. Він був дуже задоволений своїм вчинком. Фішерле смикав злочинця за штани доти, доки той звернув на нього увагу. У поведінці горбуна Кін відчував німий докір, — так він назвав це для себе, — і, щоб угамувати його, розповів про внутрішні помилки, які нібито так часто трапляються у житті людей в екзотичних країнах.
Багаті китайці, дбаючи про своє спасіння й добробут і на тому світі, люблять офірувати великі гроші на утримання в буддійських монастирях крокодилів, свиней, черепах та інших тварин. Там заводять для них спеціальні ставки та обори, ченці тільки ними й клопочуться, і лихо їм, якщо з таким офірованим крокодилом щось станеться. Навіть дуже гладку свиню тут чекає легка, природна смерть, а шляхетного жертводавця — нагорода за його добре діло. Ченцям перепадає за це стільки грошей, що вони можуть жити на них усі гуртом. Коли в Японії підходиш до якого-небудь святилища, то бачиш край дороги дітей, що сидять зі спійманими птахами; невеличкі клітки стоять щільно одна побіля одної. Цих птахів спеціально навчають лопотіти крильми й гучно щебетати. Буддійські прочани, проходячи дорогою, задля власного блаженства хочуть зглянутися над ними. За невеличкий викуп діти відчиняють клітки й випускають птахів на волю. Викуповувати тварин і птахів там стало звичаєм. Яке діло прочанам до того, що приручених птахів їхні господарі знов заманять до кліток? Живучи ціле життя в неволі, та сама пташка стає предметом співчуття прочан десятки, сотні й тисячі разів. Окрім поодиноких, украй обмежених і зовсім темних йолопів, прочани добре знають, що буде з птахами, щойно вони повернуться до них спиною. Проте до справжньої долі птахів їм байдуже.