Фішерле бачив, що причепитися до цього підозрілого суб’єкта й звільнити його нема жодного приводу. Тоді він, розлючений, заходився давати йому вказівки:
— Слухайте добре, або я к бісу вас вижену! Я дам вам пакунок. Пакунок, утямили? Що таке пакунок, мандрівний крамар має знати. Підете з ним до «Терезианума». Це вам розтлумачувати не треба. Ви й так виснете там цілими днями, нездара. Перше ніж рушити до книжкового відділу, відчините скляні двері. Та не тіпайтесь, кажу ж вам! Якщо вас тіпатиме так і там, то розіб’єте шибу. Це ваше діло. Біля вікна стоятиме стрункий, порядний на вигляд пан. Це мій надійний компаньйон. Підходите до нього й тримаєте язика за зубами. Якщо забалакаєте раніше від нього, він обернеться до вас спиною й залишить вас із носом. Такий уже він чоловік — авторитет! Отож краще мовчіть! Я не маю жодного бажання тягатися з вами по судах, щоб відшкодувати свої збитки. Та якщо ви утнете мені щось не те, я все ж таки потягну вас до суду, і не сумнівайтеся, я не дам вам занапастити нещасну мою комерцію! А якщо ви недоумкуватий псих, то вшивайтеся геть! Як на мене, то краще вже чистильник, аніж ви. То на чому я спинився? Ви ще не забули?
Фішерле раптом упіймав себе на тому, що збився з добропристойної мови, яку опанував за кілька днів спілкування з Кіном. Та саме такою мовою, на його думку, доречно було говорити з цим зухвалим підлеглим. Він зробив паузу, щоб трохи заспокоїтись, і скористався нагодою звинуватити ненависного конкурента в тому, що той неуважно слухає. Крамар відповів одразу ж:
— Ви спинилися на стрункому компаньйоні, а я щоб мовчав.
— Ви спинилися, ви спинилися! — невдоволено пробурмотів Фішерле. — А пакунок де?
— Пакунок у мене в руках.
Покірність цього брехливого створіння довела Фішерле до відчаю.
— Ох! — зітхнув він. — Поки вам розтлумачиш так, щоб ви втямили, може вирости другий горб!
Крамар ошкірився, сприйнявши згадку про горб як винагороду собі за це паплюження. Та навіть на своїй висоті він не був певний того, що за ним не стежитимуть, і крадькома зиркнув униз. Фішерле нічого не помітив, позаяк відчайдушно придумував нові образи. До вульгарних слів, уживаних в «Ідеальному небі», він удаватися не хотів, на людину звідти особливого враження вони не справили б. Ще раз обзивати крамаря недоумкуватим психом було надто нецікаво. Зненацька Фішерле наддав ходи й, коли крамар відстав спершу на півкроку, обернувся й зневажливо сказав:
— Ви вже й стомилися. Знаєте, ви так далеко не зайдете!
Потому Фішерле повернувся до своїх настанов. Він суворо наказав крамареві зажадати від стрункого компаньйона сто шилінгів «завдатку» — але не раніше, ніж той зупинить його й забалакає до нього, — а тоді, так само не кажучи жодного слова, знову прийти із завдатком і пакунком на майдан за церквою. Що робити далі, він довідається там. Хоча б одне слівце про свою роботу, навіть решті трьом працівникам, — і він одразу звільнений.
Подумавши про те, що крамар може все вибовкати й зайти з тими трьома в змову супроти нього, Фішерле трохи подобрішав. Щоб якось затерти свої прискіпування, він уповільнив ходу, а коли супутник раптом на цілий метр його випередив, сказав:
— Стривайте, куди це ви летите? Так поспішати нам теж не треба!
Крамар сприйняв ці слова як нову каверзу. Все, що Фішерле так спокійно й дружньо казав йому далі, немовби вони й досі були рівня, товариші з «Неба», він пояснив собі страхом коротуна перед будь-чиїми самоправними діями. Крамар хоч і нервував, але був аж ніяк не в тім’я битий. Він умів скласти ціну людям і мотивам їхньої поведінки; щоб умовити їх купити сірники, шнурки до черевиків, записника чи найдорожче — шматок мила, він пускав у хід більше дотепности, проникливости й навіть потайливости, ніж дуже знамениті дипломати. Тільки коли йшлося про його заповітну мрію — щоб можна було скільки завгодно спати, — думки в нього розпливалися в якомусь невиразному тумані. Цієї хвилини він збагнув, що запорука успіху нового підприємства полягає в якійсь таємниці.
Рештою шляху до їхньої мети Фішерле скористався для того, щоб на прикладі численних історій показати, який небезпечний його товариш — отой стрункий, на вигляд такий порядний і сумирний пан. Він, мовляв, так довго бився на війні, що став лютий, як чорт. За цілий день він, буває, не поворухнеться, нікого й пальцем не скривдить. Та скажи йому зайве слово, і він може дістати свій старий військовий револьвер і пришити тебе до місця. Навіть у судах на нього немає управи, він чинить усе в безтямному стані й носить при собі лікарську посвідку. Поліція його знає. «Навіщо цього чоловіка заарештовувати? — сказали собі поліцейські. — Адже його однаково виправдають». До речі, він не вбиває людей одразу на смерть. Він цілиться в ноги. Через кілька тижнів підстрелені оклигують. Тільки в одному випадку жарти з ним кепські. Це коли йому ставлять багато запитань. Запитань він не може терпіти. Скажімо, хтось цілком безневинно цікавиться його здоров’ям. Ще мить — і той, хто питає, вже труп. Бо в таких випадках його, Фішерле, товариш стріляє просто в серце. Така вже в нього звичка. Він не може нічого з собою вдіяти. Потім сам-таки й шкодує про це. Поки що на смерть він уклав так шістьох. Усі ж бо знають про цю його небезпечну звичку, й тільки шестеро про щось його спитали. А загалом з ним чудово можна залагоджувати будь-які оборудки.