— Він спитав мене, чи я не пані Фішерле!
— І ти сказала... — гримнув він, затремтівши від страху, що своєю безглуздою відповіддю вона може зіпсувати йому всю комерцію, ба ні, вона її вже зіпсувала, а тепер ще й радіє з цього, дурепа! Коли хтось каже їй, що вона — його дружина, в неї глузд за розум завертає! Він завше не міг її терпіти, а той віслюк — навіщо він ставить такі ідіотські запитання, адже Фішерле свою дружину йому вже показував! Либонь, гадає собі, як горбатий він і горбата вона, то це вже його дружина. Видко, той таки щось помітив, тепер із цими паскудними чотирмастами п’ятдесятьма шилінгами треба вшиватися. Як же це підло!
— Що ти сказала? — гримнув Фішерле вдруге.
Він забув, що вони в церкві. Загалом перед церквами він відчував шанобу й острах, позаяк його ніс надто вже впадав людям у вічі.
— Я... Я ж бо... нічого... не повинна... була... казати! — Вона перед кожним словом схлипувала. — Я похитала головою.
Увесь тягар грошей, що їх Фішерле вже вважав утраченими, спав йому з плечей. Страх, який нагнала на нього ця жінка, тепер довів його до сказу. Він залюбки надавав би їй зараз ляпасів з обох рук. На жаль, на це не було часу. Фішерле випхав її з церкви й заверещав їй на вухо:
— Завтра можеш знов тягати свої задрипані газети! Я на них тепер і не гляну!
Фішерка зрозуміла: в нього їй уже не працювати. Вона була не в змозі вирахувати, що на цьому втрачає. Якийсь чоловік прийняв її за пані Фішерле, а їй було наказано мовчати. От біда, просто-таки біда! Ніколи в житті вона ще не почувалася такою щасливою. Дорогою додому жінка тільки те й робила, що схлипувала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Вона забула про те, що він повинен був ще заплатити їй двадцять шилінгів — гроші, за які в гірші часи їй довелося б попобігати цілий тиждень. Свій наспів вона супроводжувала образом чоловіка, який сказав на неї «фрау Фішерле». Вона забула про те, що всі називали її «Фішеркою». Схлипувала вона ще й тому, що не знала, де той чоловік живе й де буває. Вона щодня носила б йому газети. Він спитав би її знов...
Фішерле її таки здихався. Він обманув її не зумисне. Страх, а також лють, у яку перейшов той страх, запаморочили йому голову. Та якби звільнити цю жінку пощастило спокійно, він, розраховуючись із нею, спробував би, певна річ, обдурити її. Передавши пакунок «сліпому», Фішерле порадив йому показати, на що він здатний, і мовчати — зрештою, від цього, мовляв, залежить його доля. «Сліпий» — в уяві він бачив своїх жінок так виразно, що, здавалося, ось-ось торкнеться їх рукою, — тим часом, щоб забути про них, заплющив очі. Коли він розплющив їх, усі жінки зникли, зокрема й найгладші, і він трохи пошкодував про це. Натомість дуже чітко пригадав свої нові обов’язки. Отож порада Фішерле була зайва. Хоч упорати справу Фішерле мав дуже швидко, відпускати від себе «сліпого» йому не хотілося, він ставив велику ставку на ґудзики. Крім того, Фішерле, вдачею чоловік досить байдужий до протилежної статі, не міг збагнути, як то важливо для «сліпого» завойовувати жінок.
Повернувшись до крамаря, він сказав:
— І оце такій погані мусить довіряти ділова людина!
— Тут ви маєте рацію, — відповів той, відмежовуючись, як чоловік діловий, від погані.
— Навіщо людина живе на світі? — Через чотириста шилінгів, які він ризикував утратити, Фішерле стомився від життя.
— Щоб спати, — відказав крамар.
— Ви — і спати!
Карлик вибухнув гучним реготом, уявивши собі сонного крамаря, який щодня, щогодини скаржився на безсоння. Коли він сміявся, ніздрі його нагадували широко роззявлений подвійний рот, а під ними виднілися дві вузенькі щілини — кутики губів. Цього разу напад сміху був такий нестримний, що Фішерле аж за горб схопився, як ото люди хапаються, буває, за черево. Підклавши під горб долоні, він погамовував так кожен поштовх, що сколихував його тіло.
Не встиг він пересміятися, — крамар до глибини душі був ображений тим, що шеф не повірив у його здатність спати, — як під церковним дашком з’явився «сліпий». Фішерле кинувся до нього, вихопив йому з рук гроші, вельми здивований, коли їх виявилося рівно стільки, скільки й мало бути (чи він сказав йому все ж таки «п’ятсот»? Ні, «чотириста»), і, щоб приховати своє збудження, запитав:
— То як там?