Усміхаючись, Кін рушив далі додому. Він усміхався не часто. Рідко кому найдужче в світі хочеться мати бібліотеку. У свої дев’ять років він мріяв про книгарню. Сама думка про те, як він господарем походжав би туди-сюди в тій книгарні, здавалася йому тоді святотатством. Книгар — це король, король — не книгар. Стояти за прилавком, міркував тоді Кін, він ще надто малий. Хлопчика на побігеньках завжди кудись посилають. Що йому з тих книжок, якщо він тільки носитиме їх у пакунках під пахвою? Довго він шукав ради. Одного дня він пішов після уроків не додому. Він завернув до найбільшої в місті книгарні — шість вітрин, повних книжок, — і ридма заридав. «Мені треба в одне місце, скоріше, я боюся!» — схлипував він. Йому показали те місце. Він добре його запам’ятав. Повернувшись, він подякував і запитав, чи не може трохи допомогти. Його радісне обличчя розвеселило людей у крамниці. Ще зовсім недавно воно було спотворене отим кумедним страхом. Вони завели з ним розмову; він знав багато чого про книжки. Як на його вік, він здався їм досить тямущим. Надвечір його кудись послали з важким пакунком. Він поїхав туди й назад трамваєм. Назбирати грошей на дорогу він устиг. Перед тим, як книгарню ось-ось мали зачинити — вже смеркало, — він доповів, що доручення виконав, і поклав на прилавок підтвердження. Хтось подарував йому за це кислого льодяника. Поки службовці вдягали пальта, він нишком прослизнув у глибину крамниці й замкнувся в отому надійному місці. Ніхто нічого не помітив; кожне думало, певно, про свій вільний вечір. Чекав він там довго. Вийти зважився аж через кілька годин, пізно вночі. У книгарні було темно. Він заходився шукати вимикача. Вдень він про це не подумав. Коли нарешті знайшов і вже торкнувся його рукою, то вмикати світло побоявся. Ще, чого доброго, побачать його знадвору й відведуть додому.
Помалу очі його звикли до темряви. Але читати він однаково не міг, і це його дуже засмучувало. Він брав з полиць одна по одній книжки, гортав їх, і декотрі назви йому таки щастило прочитати. Згодом він почав ставати на драбину. Він хотів знати, чи не ховають тут угорі якихось таємниць. Упавши з драбини, він сказав собі: «А я й не забився!» Підлога була тверда. Книжки були м’які. У книгарні люди падають на книжки. Він міг би викласти перед собою цілу гору, але не любив безладу, тож, перше ніж узяти з полиці нову книжку, ставив на місце попередню. Спина боліла. Може, він просто стомився. Вдома він тепер уже давно спав би. Тут це не виходило, збудження не давало йому заснути. Та очі вже не розпізнавали навіть найбільших заголовків, і це його дратувало. Він почав підраховувати, скільки років тут можна було б читати, не виходячи надвір і не відвідуючи тієї дурної школи. Чом би не зостатися тут назавжди! Грошей на невеличке ліжко він назбирав би. Мати побоялася б. Йому теж було страшно, але тільки трішечки, і то лише через те, що тут так тихо. Газові ліхтарі на вулиці погасли. Довкола шастали тіні. Привиди все ж таки водилися. Вночі всі вони зліталися й сиділи над книжками. Привиди читали. Світло їм не було потрібне, в них-бо такі великі очі. Тепер він не доторкнувся б до жодної з книжок угорі, ні, та й унизу теж. Цокаючи зубами, він забрався під прилавок. Десять тисяч книжок, і на кожній сидів привид. Того ж і тихо так. Часом він чув, як вони перегортали сторінки. Вони читали так само швидко, як і він. Він звик би до них, але ж їх було десять тисяч, котрийсь міг і вкусити. Привиди не люблять, коли їх торкаються, вони гадають, що з них хочуть поглузувати. Він згорнувся калачиком, вони шугали над ним. Минуло багато ночей, перше ніж настав ранок. Отоді він і заснув. Він не почув, коли службовці відімкнули книгарню. Вони знайшли його під прилавком і розбуркали. Спочатку він прикидався, ніби ще спить, а тоді одразу вдарився в сльози. Звечора вони, мовляв, його замкнули, а він боїться матері, вона запевне повсюди його шукає. Господар почав його розпитувати й, дізнавшися прізвище, одразу відіслав з одним службовцем додому. І попросив вибачитися перед матір’ю. Хлопця, мовляв, випадково замкнули, але загалом із ним усе гаразд. Він, господар, переказує найкращі побажання. Мати повірила й була щаслива. А тепер той маленький брехунець мав уже прекрасну бібліотеку й не менш знамените ім’я.
Брехня викликала в Кіна огиду; змалечку він тримався правди. Він не пригадував, щоб коли-небудь у житті збрехав, окрім цього одного-однісінького випадку. Та й про нього він дуже шкодував і намагався не згадувати. Тільки розмова зі школярем, у якому він побачив достоту себе в дитинстві, збудила в ньому спомин про ту брехню. «Годі про це, — сказав він собі, — скоро вже восьма». Рівно о восьмій він починав працювати, служити істині. Наука й істина були для нього поняття тотожні. До істини наближаєшся, коли замикаєшся від людей. Повсякденність — то поверхове плетиво всілякої брехні. Скільки перехожих, стільки й брехунів. Тому він не звертав на них жодної уваги. Хто з-поміж нікудишніх акторів, з яких складалася маса, мав обличчя, здатне прикувати до себе його погляд? Вони змінювали обличчя щомиті; жодного дня не залишалися вони в тій самій ролі. Про це він знав від самого початку, досвід тут був зайвий. Своє шанолюбство він утілював у впертій натурі. Не якийсь там місяць, не рік — ціле своє життя він залишався тим самим. Вдача, якщо її маєш, визначає й твою подобу. Відколи Кін почав мислити, він пригадував себе довготелесим і худим-худющим. Обличчя своє він знав тільки приблизно, з шибок у вітринах книгарень. Дзеркала він удома не мав — через таку силу книжок для нього бракувало місця. Але про те, що обличчя в нього вузьке, суворе й кощаве, він знав, і цього було досить.