Кін згадав про те, який вигляд мала та свинюка.
— А я подумав собі, то звичайний чорт, — промовив він засоромлено.
— Він і є чорт. Чом би чортові не бути свинею? Ви бачили його черево? У «Терезианумі» ходять чутки... Та краще про це помовчати.
— Які чутки?
— Не хочу вас нервувати.
— Які чутки?
— Дайте слово, що не кинетесь одразу туди, коли я вам скажу! Самі себе занапастите, а книжкам від цього не буде ніякої користи.
— Гаразд, даю слово. Та кажіть уже!
— Ви дали слово! Бачили те черево?
— Бачив. Але чутки, чутки!
— Хвилиночку. Вам нічого не впало в очі на тому череві?
— Ні!
— Дехто каже, буцімто черево кутасте.
— Що це означає?
Голос у Кіна затремтів. Мало статися щось нечуване.
— Кажуть... Я краще вас підтримаю, а то ще дійде до біди. Кажуть, таким гладким він став від книжок.
— Він...
— Пожирає книжки!
Кін скрикнув і впав на землю. Падаючи, він потяг за собою коротуна, той боляче забивсь об бруківку і, щоб помститися, повів далі:
— «А що ви хочете? — каже свиня, я сам якось чув його. — Що мені робити з горами цього лайна?» Так і сказав: «Лайна», книжки він завше називає лайном, а жерти те лайно не гидує. «Що ви хочете, — каже, — це лайно лежить тут цілими місяцями, то краще вже я скористаюся ним та досхочу напхаю собі черево». Він навіть склав собі власну куховарську книжку, там багацько всіляких рецептів, тепер шукає для неї видавця. «На світі, — каже, — надто багато книжок і надто багато голодних кишок. Своїм черевом я завдячую власній кухні, — каже. — Я хочу, щоб у всіх були такі черева, і хочу, щоб книжки щезали. Як на мене, то нехай і всі вони пощезнуть! Їх можна було б спалювати, але з цього ніхто нічого не матиме. Тим-то я й кажу, що їх треба поїдати, поїдати сирими, присмачивши олією й оцтом, як салат, обкачавши в панірувальних сухарях, як шніцель, з сіллю й перцем, цукром і корицею». У тої свинюки тисяча й один рецепт, і щомісяця він вигадує ще один, новий, як на мене, це просто підло, хіба ні?
Поки Фішерле виголошував своїм воронячим голосом цю промову, не роблячи жодної паузи, Кін корчився на бруківці. Він гамселив по камінню своїми кволими кулаками, немовби намагаючись довести, що навіть тверда земна кора м’якша, ніж людина. Пекучий біль розтинав його груди, йому хотілося кричати, рятувати, визволяти, але замість губів промовляли кулаки, і їх було ледве чутно. Вони били по камінцях, по кожному по черзі, не пропускаючи жодного. Кулаки розбивалися до крови, з рота в нього стікала піна й змішувалася з кров’ю — так близько до землі підніс він свої тремтячі вуста. Коли Фішерле замовк, Кін устав, похитнувся, схопивсь за горб і, кілька разів марно спробувавши поворушити губами, пронизливо закричав на цілий майдан:
— Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!
Вільну руку він простяг у бік «Терезианума», однією ногою тупав у бруківку, яку щойно мало не цілував.
Поодинокі перехожі, які під цю пору вже з’явилися на майдані, злякано спинялися, Кінів голос лунав, як голос смертельно пораненого. Відчинялися вікна, в сусідньому провулку завив собака, зі своїх дверей вийшов лікар у білому халаті, а відразу за церквою, відчувалося, вже чигала поліція. Дебела квіткарка — вона торгувала перед церквою — перша підбігла до чоловіка, який лементував, і спитала в карлика, що з цим паном сталося. У руках вона й досі тримала свіжі троянди й лико, яким збиралася їх перев’язати.
— У нього хтось помер, — сумно промовив Фішерле.
Кін нічого не чув. Квіткарка перев’язала троянди, вклала їх карликові під пахву й сказала:
— Це йому, від мене.
Фішерле кивнув головою, прошепотів: «Сьогодні поховали», — й легким порухом руки відпустив жінку. У винагороду за свої квіти вона почала обходити перехожих і розповідати, що в цього пана померла дружина. Вона плакала, бо її покійний чоловік, що спочив вічним сном дванадцять років тому, завжди її лупцював. Йому й на думку не спало б так побиватися за нею. Їй було шкода себе і як покійної дружини цього худорлявого чоловіка. Перукар, який стояв перед своїми дверима і якого всі мали за лікаря, стримано похитав головою:
— Такий молодий, а вже вдівець. — Відтак трохи постояв і гигикнув із власного жарту.
Квіткарка кинула на нього лютий погляд і схлипнула:
— Я ж дала йому троянди!
Чутка про смерть дружини поширювалася в будинках від нижніх поверхів до горішніх, декотрі вікна знов зачинялись. Якийсь дженджик промовив: