— Тут уже нічого не вдієш, — і не пішов з майдану тільки через одну чарівну молоденьку служницю, якій так кортіло втішити нещасного вдівця.
Поліцейський не знав, як бути, його викликав один молодший кельнер, що саме йшов на роботу. Коли Кін почав кричати знов, — люди його дратували, — представник влади вирішив таки втрутитись. Квіткарка благала його не робити цього. У Фішерле присутність поліції викликала страх, він підстрибнув, схопив Кіна за голову, міцно затис йому долонею рота й потяг його до себе вниз. Так він доволік його, цього напівзакритого складаного ножа, до церковних дверей, гукнув: «Молитва його вгамує!» — кивнув головою гурту ґав і зник із Кіном у церкві. Собака в сусідньому провулку все вив і вив.
— Тварини завше таке відчувають, — озвалася квіткарка. — Коли мій покійний чоловік...
І розповіла поліцейському свою історію. Позаяк овдовілого чоловіка вже не було видно, їй стало шкода дорогих квітів.
У церкві крамар ще працював не покладаючи рук. І раптом з’явився Фішерле у супроводі багатого компаньйона, рішуче посадив ту тичку на лаву, гучно сказав: «Ви що — з глузду з’їхали?» — роззирнувся й далі забалакав уже тихіше. Крамар дуже злякався, карлика він обдурив, і компаньйон знав на скільки. Він відповз якомога далі від тих двох і сховався за колоною. Зі своєї темної схованки він пильно стежив за ними, бо чуття й кмітливість підказували йому, чого ці двоє сюди припхалися. Вони або принесли, або хотіли забрати звідси пакунок.
У темній і тісній церкві Кін помалу прийшов до тями. Поруч він відчував істоту, тихі докори якої зігрівали йому душу. Що ця істота казала, він не розумів, але її слова заспокоювали його. Фішерле докладав відчайдушних зусиль, навіть перебирав міру. Вгамовуючи Кіна так і сяк, він розмірковував про те, хто, власне, перед ним. Якщо цей чоловік — божевільний, то ще й неабиякий; якщо божевільним він лише прикидається, то такого хвацького шахрая ще світ не бачив. Авантурник, який підпускає до себе поліцію й не тікає, якого доводиться рятувати, силоміць вириваючи з рук поліції, якому квіткарка вірить, що в нього горе, й навіть задурно дарує троянди, який, не зронивши жодного слова, ризикує дев’ятьмастами п’ятдесятьма шилінгами, який дає горбатому каліці на всі заставки брехати собі, не зацідивши йому в пику! Чемпіон світу з авантур! Обвести круг пальця такого мастака — це ж просто насолода; супротивників, яких доводиться соромитись, Фішерле не може терпіти. Він — за партнерів рівних, у будь-якій грі, а позаяк з фінансових міркувань за партнера він вибрав Кіна, то вважає його рівнею собі.
Проте обходиться Фішерле з ним, як із справжнім дурнем, Кін-бо таким прикидається, сам хоче, щоб з ним так обходились. Щоб навести його на інші думки, Фішерле, щойно товариш починає дихати спокійніше, питає його про те, що сталося вранці. Кін не проти згадати про хвилини приємніші й звільнитися так від тягаря, що гнітить його, відколи він довідався про ту жахливу річ. Він прихиляється плечима, ребрами й рештою кісток до колони, під якою стоїть його лава, і всміхається кволою усмішкою хворої людини, що хоч і одужує, однак потребує ще дуже, дуже обережного поводження. Фішерле вміє поводитись обережно. Такому ворогові зберегти життя хочеться. Коротун вилазить на лаву, стає навколішки й підставляє вухо під самісінькі вуста Кіна. А то його ще хтось почує.
— Щоб ви не дуже напружувались, — пояснює він.
Кін уже нічого не сприймає просто так. Будь-яка чуйність з боку іншої людини видається йому чудом.
— Ви не людина, — зворушено шепоче він.
— Каліка — не людина. Хіба я в цьому винен?
— Є тільки одна каліка — це людина.
Кінів голос намагається здобутись на силі. Обидва дивляться один одному в очі, тож він не помічає того, що при карликові треба було б змовчати.
— Ні, — каже Фішерле, — людина — не каліка, а то я був би людиною!
— Не дозволю. Крім людини, іншого звіра немає!
Кін підносить голос, він забороняє й наказує.
Фішерле від такої пересварки — він вважає це пересваркою — дістає неабияку насолоду.
— А чому наша свиня — не людина?
Тепер він усипав Кінові перцю.
Кін схоплюється на ноги. Він непереможний.
— Бо свині не вміють захищатись! Я протестую проти такого насильства! Люди — це люди, а свині — це свині! Всі люди — тільки люди! Ваша свиня — людина! Горе тій людині, котра посміє назватися свинею! Я її розітру на порох! Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!
Церква аж гула од відлуння страшних звинувачень. Вона здавалася порожньою. Кін розпалився. Фішерле розгубивсь, у церкві він почувався невпевнено. Він мало не потяг Кіна знов на майдан. Але там стояла поліція. Нехай церква хоч завалиться, а в лапи поліції він не побіжить! Фішерле чув жахливі історії про євреїв, які опинялися під руїнами завалених церков, тому що не повинні були туди входити. Ті історії йому розповідала дружина, «пенсіонерка», — вона була побожна й хотіла навернути його на свою віру. Фішерле не вірив ні в що, за винятком того, що «жид» — це один із тих злочинів, покара за які приходить сама собою. Безпорадний, він глянув на свої руки, які завжди тримав на рівні уявної шахівниці, й аж тепер завважив під правою пахвою вже зім’яті троянди. Він узяв їх у руку й закричав: