Помалу йому пощастило повернути Кінові бажаний настрій. Той згадав про свої обов’язки, облишив зайві розмови й лежав спокійно і нерухомо. Якби ж тільки цей коротун трохи помовчав. Від його слів та поглядів на душі в Кіна ставало тривожно, немовби бібліотеці загрожувала страшна небезпека, чого насправді, либонь, не було. Надмірна турбота стає нестерпною. До того ж нині, як на нього, доречніше було думати про ті мільйони, життю яких загрожувала небезпека. Фішерле здавався йому надто ощадливим. Він був — вочевидь через горб — дуже заклопотаний власним тілом і переносив своє піклування й на господаря. Він називав речі своїми іменами, яких краще не вимовляти, й чіплявся за чуба, очі та вуха. Навіщо? Всі знають, що в голові стане місця для чого завгодно, тільки натури дріб’язкові звертають увагу на зовнішні подробиці. Досі він тягарем не був.
Та Фішерле не міг угомонитися. З носа в Кіна потекло, і він, пролежавши довгенько нерухомо й нічого не роблячи з носом, вирішив — просто через те, що в усьому любив лад, — узятися за велику важку краплю на самісінькому кінчику. Він дістав носову хустину й уже хотів був висякатись, але цієї миті Фішерле гучно застогнав:
— Стривайте, стривайте, хвилиночку, я зараз!
Він вихопив у Кіна з рук хустину — власної Фішерле не мав, — обережно підніс її до носа й підхопив краплину, мов коштовну перлину.
— А ви знаєте, — сказав він, — я у вас не залишусь! Ви зараз висякалися б, і книжки через ніс повипадали б! Вам не треба пояснювати, який вигляд вони мали б. Не до серця вам книжки! Ні, в такого я не залишусь!
У Кіна відібрало мову. В глибині душі він визнавав, що Фішерле має рацію. Саме через це його ще дужче обурив зухвалий тон, яким розмовляв карлик. Йому здавалося, ніби вустами Фішерле промовляє він сам. Під тиском книжок, яких коротун навіть не читав, він помітно змінися. Давня теорія Кіна дістала блискуче підтвердження. Не встиг він придумати, що відповісти, як Фішерле знов заходився сваритись; поступливість господаря його просто вразила. Нічим не ризикуючи, він сваркою вилив з душі всю злість через оті ганебні чайові.
— Уявіть собі, що висякавсь я! Що б ви на це сказали? Ви звільнили б мене негайно! Культурна людина так не робить. Чужі книжки викуповуєте, а з власними обходитесь, як із собакою. Колись у вас раптом не стане грошей, дарма, та якщо у вас не стане й книжок, то що ви робитимете тоді? Хочете на старість піти жебракувати? Я не хочу. Оце такий ви фахівець у книжковій галузі! Погляньте на мене! Хіба я фахівець у книжковій галузі? Ні! А як я обходжуся з книжками? Я обходжуся з ними бездоганно, як шахіст із королевою, як повія зі своїм сутенером або — краще скажу так, щоб ви мене зрозуміли: як мати з немовлям!
Він намагався говорити своєю звичною мовою, як колись, але в нього нічого не виходило. На думку спадали тільки добропристойні слова, і позаяк вони були добропристойні, то він сказав собі: «Теж непогано!» — й залишився ними задоволений.
Кін устав, підійшов до нього впритул і з почуттям гідности промовив:
— Ви нахабний каліка! Негайно ж вийдіть з моєї кімнати! Я вас звільняю!
— То ви ще й невдячний! Жид пархатий! — закричав Фішерле. — Чогось кращого від жида пархатого годі й чекати! Негайно вийдіть з моєї кімнати, або я покличу поліцію! Платив я. Відшкодуйте мої витрати, або я поскаржусь! Негайно!
Кін завагавсь. Йому здавалося, що платив він сам, та коли йшлося про гроші, певности він ніколи не мав. До того ж він здогадувався, що карлик замірився його ошукати, й Кін, звільняючи свого вірного слугу, хотів принаймні прислухатися до його порад і більш не наражати книжок на небезпеку.
— Скільки ви за мене виклали? — запитав він, і голос його пролунав уже зовсім не так упевнено.
Фішерле, знову відчувши раптом на спині свого такого тяжкого горба, глибоко вдихнув повітря й, коли вже справи його складаються так кепсько, коли вже з Америкою, схоже, нічого не вийде, коли вже в тому, що все так обернулося, винна його дурна голова, коли вже він ненавидить себе, свою дрібність, свою дріб’язковість, своє дрібненьке майбутнє, свою поразку перед самісінькою перемогою, свій жалюгідний заробок (проти королівського багатства, яке він завиграшки збив би через кілька днів), коли вже цей початковий заробок, цей дріб’язок, на який йому чхати хотілося, він залюбки, якби його не було так шкода, пожбурив би Кінові межи очі разом із так званою бібліотекою, на яку йому срати хотілося, — то він відмовляється й від тих грошей, що їх Кін викинув на номери в готелі й портьє. Він сказав: