— Панове й дами, — почав шеф, — ми не можемо гаяти часу. Нині важливий день. Підприємство набуває грандіозного розмаху. Обіг зростає. За кілька днів я посяду гідне становище в суспільстві. Виконуйте свій обов’язок, і я про вас не забуду. — І кинув на чистильника погляд, який нічого не означав, на «сліпого» — який багато обіцяв, на Фішерку — який усе прощав, а на крамаря — який був сповнений зневаги. — Мій компаньйон буде там за чверть години. А поки що я поінформую вас, щоб ви орієнтувалися. Хто не орієнтуватиметься, того чекає звільнення!
Він відводив кожного по одному вбік — у тій самій послідовності, що й напередодні, — і наказував запам’ятовувати значно більші суми, які вони мали зажадати сьогодні.
Компаньйон чистильника не впізнав — воно й не дивно, адже замість обличчя той мав лискучий коров’ячий млинець. У Фішерки компаньйон поцікавився, чи не приходила вона й учора, у відповідь на що та, як їй і було наказано, заходилася люто обкладати лайкою двійницю. Мовляв, та бездушна жінка вже багато років бігає заставляти книжки, а сама вона ще жодного разу цього не робила. Кін їй повірив, тому що її обурення припало йому до серця, й заплатив стільки, скільки вона й заправила.
Найбільші надії щодо прибутку Фішерле покладав на «сліпого».
— Спершу скажете йому, скільки просите. Потім хвильку зачекаєте. Якщо він замислиться, наступіть йому на ногу, щоб швидше зосередив увагу, й шепніть на вухо: «Щире вам вітаннячко від вашої дружини Терези. Вона померла».
«Сліпий» хотів розпитатися про ту жінку, йому було шкода, що її, мабуть, солідну вагу в нього забрала смерть. Він тужив за кожною небіжчицею; до чоловіків, хай би й геть мертві вони були, він не мав ані найменшого співчуття. Через тлустих жінок, які вже ніколи не могли йому належати, він у щасливі дні ставав осквернителем трупів, а в дні, коли до його капелюха падали самі ґудзики, — тільки поетом. Цього дня Фішерле поклав край запитанням «сліпого», нагадавши йому про майбутнє, в якому ґудзиків не буде.
— Спершу поквитаємося з ґудзиками, шановний пане, а вже потім візьмемося за жінок! Жінок і ґудзиків докупи звалювати не можна!
Маючи такі перспективи на майбутнє, донести до Кіна покійну Терезу було неважко. Її ім’я дорогою від сінного базару за церквою до вестибуля книжкового відділу в забуття не кануло. Після того, як «сліпого» поранило на війні, розуму й пам’яти в нього вистачало тільки на імена та різновиди жінок. Поставши в скляних дверях з вибалушеними очима, втупленими в голі Терезині сідниці, він вигукнув її ім’я, підбіг до Кіна й, щоб скоріше виконати шефів наказ, відразу наступив компаньйонові на ногу.
Кін перемінився на виду. Він побачив, як Тереза підходить до нього. Вона втекла з дому. Синя спідниця вилискує. Божевільна, вона підсинювала її й підкрохмалювала, підсинювала й підкрохмалювала. Кін сполотнів і зробився, як неживий. Вона його шукає, він їй потрібен, їй потрібна нова снага для її спідниці. Де поліція? Цю жінку треба заарештувати, негайно, вона небезпечна для суспільства, вона покинула напризволяще бібліотеку, поліція, поліція, чому нема поліції, а-а, поліція прибуде аж о десятій сорок, ото напасть, якби ж тут був Фішерле, хоч би Фішерле, той не боїться, він одружений на її сестрі-близнючці, він знає, що й до чого, він з тією покінчив, порішить і цю, синя спідниця, який жах, який жах, чому вона не вмирає, чому не вмирає, нехай же помре, зараз-таки, у скляних дверях, поки не дійшла до нього, поки не заходилася його бити, поки не роззявила рота, десяток книжок, якщо вона помре, сотню, тисячу, половину бібліотеки, всю, ту, що в голові Фішерле, тоді вона неодмінно помре, навіки, це багатство, він присягається, він віддасть цілу бібліотеку, тільки нехай помре, помре, помре, помре остаточно!
— На жаль, вона померла, — повідомляє «сліпий» по-справжньому скорботно, — і переказує щире вітання.
Разів десять просить Кін повторити йому цю втішну звістку. Подробиці його не цікавлять, він ніяк не може натішитися самим фактом і, пойнятий сумнівами, щипає власні кістки й гукає себе на ім’я. Збагнувши, що йому не причулося й не примарилось, що він нічого не сплутав, Кін запитав, чи відомості надійні й звідки пан про це знає. З вдячности він був дуже чемний.