— Тереза померла й переказує щире вітання, — повторив «сліпий» невдоволено. Коли він побачив цього чоловіка, його мрія геть охляла. Джерело, сказав він, надійне, але називати його він, мовляв, не має права. За пакунок він хоче чотири з половиною тисячі шилінгів. Але потім він повинен знов узяти його з собою.
Кін поквапився сплатити свій борг грішми. Він боявся, що цей чоловік зажадає бібліотеки, обіцяної йому під присягою. Яке щастя, що сьогодні вранці Фішерле взяв її всю до себе! Кін не зміг би сповнити свою обітницю тут-таки, Фішерле поруч не було, то де ж би він отак відразу взяв книжки? Про всяк випадок Кін швиденько розплатився, щоб цей вісник щастя пішов. Якщо Фішерле, про якого Кін не знав, де він, раптом відчує небезпеку, то прибіжить, щоб його попередити, і бібліотека пропаде. Присяги присягами, а бібліотека понад будь-яку присягу.
«Сліпий» довго перелічував гроші. Коли йдеться про такі величезні суми, чайові — не дрібниця; можна було б, звісно, попросити на чай, але ж він уже не жебрак. Він — службовець фірми з великим обігом капіталу. Свого шефа він любив, адже той поклав край ґудзикам. Наприклад, якщо він дістане зараз сто шилінгів чайових, то сьогодні ж таки купить собі кілька бабенцій. Проти цього шеф нічого не може мати. За давньою звичкою «сліпий» простяг руку й сказав, що він — не жебрак, а просто уклінно просить. Кін з осторогою поглянув на двері, йому здалося, що наближається якась тінь, тицьнув чоловікові в долоню купюру, — випадково то виявилися сто шилінгів, — відштовхнув його рукою від себе й благально промовив:
— Ідіть уже, та хутчій, хутчій!
У «сліпого» не лишилося часу пошкодувати про те, який він непутящий, можна ж було попросити й більше, але він надто захопився наслідками такої удачі. До Фішерле він прийшов, гучно розмовляючи сам із собою; його просто-таки розпирало від любови та грошей, але карлика більше цікавило те, чим завершилося крутійство «сліпого», ніж його медові слова. Фішерле трохи повагався, перше ніж узяти в «сліпого» свої гроші, він не вихопив їх у того з рук, — коли сума така незначна, а розчарування таке велике, то поспішати не варто. Стовідсотковий успіх його ошелешив. Він кілька разів уважно перелічив гроші, приказуючи:
— Оце характер! Оце в чоловіка характер! Фішерле, з таким характером треба бути насторожі!
«Сліпий» сприйняв цей «характер» як камінець у свій город і хутко згадав про сотню, затиснену в лівій руці. Він підніс її карликові під ніс і вигукнув:
— Погляньте на мої чайові, пане шеф, я не жебрачив! Коли людина дає сто шилінгів на чай, то це — добра людина!
І вперше відтоді, як Фішерле очолив свою нову фірму, частину здобичі він віддав, — такий він був заклопотаний характером свого ворога.
Цієї хвилини наперед пропхався крамар, чия черга була остання, як і напередодні. Його кисле обличчя «сліпому» припало не до смаку. Цей добродушно — а такий він був, власне, від природи, — порадив крамареві зажадати чайових. Шеф це почув. І тільки-но крамар, ця гадина потайна, яка завше думала лише про власну вигоду, підступив до нього ближче, Фішерле мимоволі очумався й гримнув:
— Тільки спробуйте!
— Та де вже мені! — відказав сіромаха.
Відучора він, хоч трохи й поспав, добряче-таки підупав на силі. Нахабством тут нічого не візьмеш, це він уже затямив. Щоправда, він затято й твердо ще вірив, що той, справжній пакунок сховано десь у церкві, але сховано дуже хитро, тож його ніхто не може знайти. Тим-то він полишив цей шлях, обравши інший. Він залюбки став би таким самим маленьким, як Фішерле, щоб дізнатися, чим той дише, а краще — ще меншим, таким малесеньким, щоб самому вміститися в тих таємних пакунках і керувати їхнім продажем зсередини. «Я вже з глузду зсунувся, — сказав він сам собі, — адже менших людей, ніж карлик, не буває». Проте в тому, що схованка, де тепер лежав пакунок, пов’язана з карликовим зростом, крамар не мав жодного сумніву. Він був надто кмітливий. Поки решта людей розкошували сном, він не спав. Якщо скласти час, коли всі сплять, і час, коли він не спить, то можна визначити, наскільки він кмітливіший від решти людей. Крамар про це знав, він був надто кмітливий, щоб про це не знати, але йому так хотілося покласти край цій кмітливості, скажімо, тижнів на два, й проспати їх, як решта людей, у тих санаторіях з усім комфортом, що нині тільки буває; такий чоловік, як він, крутиться скрізь і чує всілякі розмови, решта людей чують їх також, але вони все просипають, а він не просипає нічого, бо він не може спати, тож і не пропускає жодного слова.
За спиною у Фішерле «сліпий» робить крамареві знак — підносить над головою стошилінґову банкноту й ворушить губами, намагаючись підказати, скільки чайових він радить попросити. «Сліпий» потерпає, що крамар залишиться невдоволений, потерпає, бо хоче багато чого обговорити з ним щодо своїх жінок. Шеф у цьому ділі нічого не тямить, адже він калікуватий карлик. Чистильник як вогню боїться своєї жінки, до інших не побіжить, без власної жінки він може тільки пиячити. Решті про нову роботу краще нічого й не згадувати, кожне хоче урвати щось для себе, а тоді глядь — від усіх грошей у тебе в руках не зосталося навіть жодної бабенції. Крамар — і більш ніхто. Цей, коли з ним про щось розмовляєш, не бовкне нікому ні слова, цей мовчить, балакати найкраще з ним.