Він не мав ані найменшого бажання помічати людей, отож ходив, низько опустивши погляд або скинувши його високо над їхніми головами. Де були книгарні, він несхибно відчував і так. Він міг спокійно покластися на свій інстинкт. Чому дають раду коні, коли тюпають додому, до своєї конюшні, тому давав раду й він. Адже на прогулянки він виходив задля того, щоб вдихнути аромат незнайомих книжок, вони будили в ньому дух бунтівника, певною мірою сповнювали його свіжістю. У бібліотеці все йшло второваним шляхом. Між сьомою й восьмою ранку він дозволяв собі декотрі з тих вільностей, з яких життя решти людей складається цілком.
Хоч від цієї години він і діставав насолоду, однак про порядок не забував. Перше ніж перейти пожвавлену вулицю, він трохи затримався на хіднику. Кін любив ходити розмірено; щоб потім не бігти, він вичікував слушної хвилі. І раптом хтось гучно крикнув до когось:
— Чи не скажете, де тут Мутштрасе?
Той, кого запитували, нічого не відповів. Кін здивувався: виходить, на вулиці були, крім нього, ще мовчуни. Не підводячи погляду, він прислухався. Як той, хто питав, поставиться до цього німування?
— Вибачте, чи не сказали б ви мені, де тут Мутштрасе?
Цього разу чоловік спитав іще ввічливіше, однак йому не пощастило знов. Відповіді він не дістав і тепер.
— Мені здається, ви мене не розчули. Я хотів у вас дещо спитати. Чи не були б ви такі люб’язні й не пояснили мені, як пройти на Мутштрасе?
У Кіна прокинулася допитливість; банальна цікавість була йому чужа. Він вирішив поглянути на того мовчуна — за умови, що той і далі німуватиме. Чоловік, нема сумніву, поринув у роздуми й не хотів, щоб йому заважали. Тож він і цього разу промовчав. Кін подумки його похвалив. З-поміж тисячі людей бодай один характер протистоїть випадковостям.
— Ви що, глухий? — закричав перший.
«Тепер той другий у боргу не залишиться», — подумав Кін, і його радість від підзахисного почала згасати. Хто ж стримає язика, коли ображають? Він повернувся в бік вулиці; настав час її переходити. Але мовчанка тривала далі, і Кін, здивований, зупинився. Другий усе ще не відповідав. Тим більшого вибуху його гніву слід було тепер сподіватися. Кін чекав пересварки. Якщо другий виявиться чоловіком звичайним, то він, Кін, і далі залишатиметься, безперечно, тим, ким себе вважав: єдиною людиною з характером серед усіх цих перехожих. Він уже подумував, чи не пора йому поглянути в той бік. Ця сцена відбувалася праворуч від нього. Перший там шаленів:
— Ви не вмієте поводитись! Я звернувся до вас так ввічливо, як тільки можна! Що ви з себе корчите! Нахаба! Ви що, німий?
Другий мовчав.
— Ви повинні вибачитись! Чхати я хотів на Мутштрасе! Її покаже мені будь-хто! Але ви повинні вибачитись! Чуєте?
Той не чув. Отож в очах Кіна, що прислухався, він виріс іще дужче.
— Я здам вас у поліцію! Знаєте, хто я? Кістяк ви нещасний! І оце називається освічена людина! Звідки на вас одежа? З ломбарду? Схоже, що звідти! А що це у вас під пахвою? Я вам іще покажу! За вами шибениця плаче! Та знаєте, хто ви такий?
Цієї миті Кіна злісно штовхнули. Хтось учепився в теку й потяг за неї. Смикнувши її до себе так, що й сам не сподівався, Кін визволив свої книжки з чужих лап і різко обернувся праворуч. Він не зводив погляду з теки, однак краєм ока встиг помітити невеличкого гладкого чоловіка, який люто кричав на нього: