Фішерле зрозумів.
— А моя не вміє грати в шахи! Що ви на це скажете? Неподобство, еге ж?
— Я б хотів знати подробиці. Доводиться вдовольнятись дуже скупими відомостями. Чоловік, який сповістив про це, від мене втік.
Насправді Кін прогнав його сам, але йому було соромно зізнатися Фішерле про ту жахливу обітницю.
— А пакунка той віслюк покинув! Дайте його сюди! Я й так усе ношу, понесу і його.
Сказавши це, Фішерле згадав про вчорашнє братання й вибачився перед Кіном за те, що звернувся до нього на «ви», — просто в ньому дає про себе знати, мовляв, колишня шанобливість. Насправді Фішерле вже зневажав його, бо тепер був учетверо багатший від нього. Те, що він з Кіном узагалі розмовляє, карлик вважав ласкою зі свого боку, і якби не остання, п’ята, частина капіталу, то він просто мовчав би. До того ж його чимраз дужче починало цікавити Кінове житло. Можливо, його дружина й справді померла. Усе свідчить про це. Бо якби вона була жива, то вже давно повернула б собі чоловіка. Такого дурного чоловіка з такими грішми поверне собі кожна. В її божевілля Фішерле не вірив, у всіх отих дрібницях, які про неї розповідав Кін, не було нічого незвичайного. Те, що цей кволий, худющий чоловік замкнув когось на замок, а тим більше таку промітну жінку, здавалося йому смішним і неймовірним. Вона зламала б двері, годі й сумніватись, а якщо в неї не всі вдома, то й поготів. Виходить, вона померла. Але що тепер буде з помешканням? Якщо в ньому коштовності, то однаково є що взяти, а якщо там лише повно книжок, то не завадило б їх бодай заставити. Саме помешкання можна було б за кругленьку суму продати. Так чи так, а сталося лихо, і якийсь капітал — чи то великий, чи то малий — лежав без діла.
Надворі Фішерле заклопотано подивився знизу вгору на Кіна й запитав:
— Ну, любий друже, то що ми робитимемо з тими чудовими книжками, які зосталися вдома? Тої повійниці не стало, і книжки тепер самі.
Він щільно склав випростані пальці правої руки, схопив їх лівою і раптом розломив надвоє, так ніби власноруч скрутив тій повійниці в’язи. Кін був вдячний йому за це нагадування, на яке чекав.
— Не турбуйся, — сказав він, — сторож, безперечно, добре замкнув помешкання. Це найчесніший на світі чоловік. А то хіба б я так спокійно з тобою розгулював? До речі, я так напевне й не знаю, чи була вона шльондрою.
Кривити душею Кін не любив, вона померла, засуджувати її без достатніх доказів, як на нього, було б недоречно. Крім того, йому було соромно, що за вісім років він так і не помітив нічого такого, що вказувало б на її справжню професію.
— Жінки, яка не була б повійницею, немає!
Фішерле знайшов, як завжди, найкраще пояснення. Воно було наслідком того життя, яке він прожив у «Небі». Кін із цим поясненням відразу погодився. Він ще ніколи не торкався жінки. Чи ж було, крім науки, краще виправдання цьому, ніж той простий факт, що всі жінки — шльондри?
— На жаль, мушу визнати, що ти маєш рацію, — промовив він, щоб пояснити свою згоду бодай якимсь власним досвідом.
Але Фішерле було вже не до повій, він перейшов до сторожа. Щодо його чесности він мав сумніви.
— По-перше, чесних людей не буває, — заявив він. — Окрім, звісно, нас двох. А по-друге, не буває чесних сторожів. Із чого живе сторож? Зі здирства. А чому? Тому що інакше він не проживе. Самим помешканням сторож не вдовольниться. Хтось інший, може, і вдовольнився б, сторож — ні. У нас був один такий сторож, то він вимагав у моєї жінки за кожного клієнта по шилінгу. А якщо вона приходила вночі додому без клієнта, — в такій роботі всяк буває, — він питав, де клієнт. Немає, казала вона. Або ви його покажете мені, або я на вас донесу, казав він. Тоді вона — в сльози. Де ж їй узяти того клієнта? Нерідко так тривало цілу годину. Кінець кінцем їй доводилося таки показувати йому клієнта, іноді отакого маленького-маленького. — І Фішерле показав долонею собі по коліна. — Його неважко було б і сховати, якби той тип поставився до неї з розумінням. Шкода шилінга! А хто зазнавав збитків? Звісно, я!
Кін пояснив йому, що в цьому випадку йдеться про найманця, про вірного, надійного чоловіка, дужого, як ведмідь; торботрясів, крамарів і всіляких волоцюг він і на поріг не пускає. Просто душа радіє дивитися, провадив Кін, як він обходиться з тими покидьками, багато з них навіть не зугарні читати й писати. Декотрих він своїми кулачищами просто-таки каліками робить. За спокій, яким Кін завдячує сторожеві, — адже науці потрібен спокій, спокій і ще раз спокій, — він призначив йому невеличкий презент, сто шилінгів на місяць.
— І він їх бере! Він їх бере! — Голос у Фішерле зірвався. — Здирник! Хіба я не правду кажу? Справжнісінький здирник! Його місце за ґратами! У холодну його, кажу! Негайно! Атож, у холодну!