Кін спробував угамувати товариша. Фішерле, мовляв, не повинен прирівнювати такого звичайного чоловіка до самого себе. Брати гроші за комунальні послуги, певна річ, непорядно, але цей аморальний звичай глибоко пустив коріння серед голоти й поширився навіть у колах людей освічених. Платон марно виступав супроти цього. Ось чому йому, Кінові, думка про професуру завжди була ненависна. За свої наукові праці він ніколи в житті не взяв жодного гроша.
— Платон нівроку! — відказав Фішерле; це ім’я він почув уперше. — Платона я знаю. Платон чоловік багатий, і ти чоловік багатий. Звідкіль я це знаю? Бо так балакають лише багаті люди. А тепер візьми ось мене. Я злидар злидарем, нічого не маю, я — ніщо й нічим зостанусь, але я нічого не беру. Це характер! Твій сторож, той здирник, бере сто шилінгів, ціле багатство, скажу тобі, а вдень лупцює бідних людей. Та вночі — б’юсь об заклад, уночі він спить, і коли хтось надумає пробратися до будинку, він нічого не почує, бо лежить собі й задає хропака з твоєю сотнею шилінгів у кишені. Він дозволяє розкрадати книжки, а я на таке не можу дивитися, це підлість, хіба я не правду кажу?
Кін сказав, що не знає, чи міцно спить сторож. Либонь, таки міцно, бо в нього все міцне, крім чотирьох канарок, які повинні співати завжди, коли йому тільки заманеться. (Про канарки Кін згадав задля точности). З другого боку, це чоловік, мовляв, фанатично пильний, він урізав за півметра від підлоги спеціальне вічко, щоб краще бачити тих, хто входить і виходить. Там він цілісінький день і чапіє навколішках.
— Я таких гадів ненавиджу! — вигукнув Фішерле. — З них виходять найкращі нишпорки! От уже нишпорка! От падлюка! Якби він зараз попався мені під руку, любий друже, у тебе очі на лоба полізли б — я б йому таких гарячих усипав! Я б йому випустив кишки самим своїм мізинцем! Нишпорок я терпіти не можу! Нишпорки — це потолоч чи не потолоч? Це потолоч, кажу я, хіба не так?
— Навряд чи мій сторож був нишпоркою за фахом, — промовив Кін, — якщо такий фах справді є. Він служив у поліції, інспектором, якщо не помиляюсь, і вже давно вийшов на пенсію.
Фішерле одразу від усього відхрестився. Він на рожен не лізтиме. З поліцією йому тепер не варто зв’язуватися, перед Америкою — нізащо, з поліцейськими на пенсії — тим більше, від таких пенсіонерів можна чекати чого завгодно. Робити їм нічого, ось вони й накидаються на безневинних. Заарештовувати вони вже не мають права, тож скаженіють, коли треба й не треба, і калічать сумирних калік. Шкода, звісно, для Америки не завадило б спорядитись якомога краще. До Америки їдеш один раз. Чемпіонові світу не випадає приїздити до Америки жебраком. Фішерле ще не чемпіон, але стане ним, і люди, чого доброго, коли-небудь скажуть: цей приїхав з порожніми руками, то нащо йому повні, ану ж заберімо в нього все. В Америці Фішерле, хоч і має таке звання, впевнено аж ніяк не почувається. Пройдисвіти є скрізь, а в Америці все набуває гігантських розмірів. Час від часу він стромляє носа під ліву пахву й покріплюється запахом своїх грошей, які там сховані. Це його втішає, і ніс, порозкошувавши хвильку під пахвою, знову весело вишмигує вгору.
А Кін уже не почувався таким щасливим через Терезину смерть. Слова Фішерле нагадали йому про небезпеку, що нависла над його бібліотекою. Все тягло його туди, додому: її скрутне становище, його обов’язок, його робота. Що тримало його тут? Висока любов. Поки в його жилах пульсувала кров, він хотів рятувати знедолених, викуповувати їх, не давати, щоб вони згоріли у вогні чи потрапили в пащу до отої свині! Вдома на нього чекав неминучий арешт. Треба дивитися фактам у вічі. У Терезиній смерті винен і він. Головна провина її, але він Терезу замкнув. За законом він мусив доправити її до психіатричної лікарні. Дякувати Богові, він не вчинив за законом. У лікарні вона жила б і досі. Він засудив Терезу до смерти, голод і її захланність виконали цей вирок. Він ні на крок не відступав від свого вчинку. Він був ладен відповідати за нього перед судом. Його процес мав завершитися приголомшливим виправданням. Щоправда, арешт такого знаменитого вченого, першого, либонь, синолога свого часу, спричинив би до небажаного розголосу, чого задля науки треба було уникати. Головним свідком захисту виступав саме цей сторож. Хоч Кін на нього й покладався, проте побоювання Фішерле щодо продажности такої натури виявилися небезпідставними. Найманці перекидаються до того господаря, котрий їм більше платить. Головна проблема полягала в тому, щоб розгадати супротивну сторону. Чи була така взагалі, чи хотіла вона підкупити сторожа надзвичайними сумами? Тереза жила самотньо. Про родичів мова ніколи не заходила. В останню путь її ніхто не проводжав. Якщо під час слухання справи з’явиться хтось такий, хто видасть себе за її родича, Кін зажадає ретельно розслідувати його походження. Рідня в неї, певна річ, може бути. Зі сторожем він мав намір побалакати до свого арешту. Якщо презент збільшити йому до двохсот шилінгів, то можна буде остаточно схилити цю нишпорку, як влучно висловився Фішерле, на свій бік. Це не вважалося б ні підкупом, ні взагалі порушенням закону; сторож має засвідчити правду, щиру правду. В жодному разі не слід допустити, щоб, либонь, найбільшого, як на свій час, синолога покарали через недолугу бабенцію, про яку перед судом навіть не можна з певністю сказати, чи вміла вона вільно читати й писати. Наука вимагала її смерти. Наука вимагає також його цілковитого виправдання й реабілітації. Таких учених, як він, можна перелічити на пальцях. Жінок, на жаль, мільйони. До того ж Тереза належала до найнікчемніших. Ніхто не заперечує, її смерть була надзвичайно мученицька й жорстока. Одначе в цьому, саме в цьому цілком винна вона й тільки вона. Тереза мала змогу спокійно померти з голоду. До неї тисячі індійських покутників помирали цією повільною смертю, вважаючи, що завдяки їй врятувалися. Світ захоплюється ними ще й нині. Ніхто не оплакує їхню долю, а їхній народ, наймудріший після китайського, приєднує їх до сонму святих. Чому Тереза не дійшла такого рішенця? Надто вона чіплялася за життя. Її захланність не знала меж. Вона намагалася продовжити своє життя на кожну жалюгідну мить. Вона пожирала б і людей, якби хтось опинився був поруч. Вона ненавиділа людей. Хто б віддав себе в жертву задля неї? У свою тяжку годину вона виявилась, як того й заслуговувала, самотньою й усіма покинутою.