— Хамло! Хамло! Хамло!
Другим, мовчуном і чоловіком з характером, який умів притримати язика навіть у гніві, був він сам, Кін. Він незворушно повернувся спиною до того невігласа, що розмахував руками, і в такий спосіб розтяв, мов гострим ножем, його базікання навпіл. Гладкий курдупель, чия ввічливість за хвилю обернулася на зухвалість, образити його не міг. Про всяк випадок він перетнув вулицю швидше, ніж мав намір. Коли носиш із собою книжки, бійки краще уникати. А книжки він носив із собою завжди.
Зрештою, ніхто не зобов’язаний звертати увагу на всілякі дурні вигуки першого-ліпшого перехожого. Пускатися в пусту балаканину — це найбільша небезпека, яка загрожує вченому. Кін волів висловлюватися письмово, а не усно. Він знав понад десяток східних мов. Декотрі західні виявлялися зрозумілими самі собою. Жодна світова література не була йому чужа. Він міркував цитатами, писав добре продуманими абзацами. Численні тексти своїм відновленням завдячували йому. У пошкоджених чи спотворених місцях давніх китайських, індійських, японських манускриптів йому спадало на думку скільки завгодно всіляких варіантів. Решта вчених йому через це заздрили, а він не знав, що з тим надлишком робити. З педантичною обережністю, місяцями все зважуючи, жахливо повільно, якнайвимогливіше ставлячись насамперед до самого себе, він робив свій висновок про якусь літеру, слово чи ціле речення аж тоді, коли був певен, що цей висновок бездоганний. Його досі опубліковані наукові праці, нечисленні, зате кожна з яких — основа для сотень інших, здобули йому славу провідного синолога свого часу. Колеги-фахівці знали їх досконало, трохи не напам’ять. Положення, які він колись записав, науковий світ вважав незаперечними й вирішальними. У спірних питаннях до нього зверталися як до найвищого авторитета й у суміжних наукових галузях. Мало кому він виявляв честь своїми листами. Та кого вже він вибирав, той в одному-однісінькому його посланні діставав безліч ідей та рекомендацій і на цілі роки мав роботу, успіх якої заздалегідь був гарантований тим, що ідеї належали саме йому, Кінові. Особисто він не спілкувався ні з ким. Від запрошень відмовлявся. Хай там де звільнялася кафедра східної філології, її пропонували насамперед йому. Він відхиляв пропозицію зі зневажливою чемністю.
Він, мовляв, не має ораторського хисту. Плата за його наукову діяльність викликала б у нього, мовляв, відразу до самої цієї діяльности. На його скромну думку, ті самі безплідні популяризатори, яким довіряють викладати в середніх школах, мають посідати й кафедри у вищих навчальних закладах, щоб справжні, воістину творчі натури могли цілковито присвятити себе дослідницькій праці. Посередніх голів і так, мовляв, не бракує. Позаяк перед своїми слухачами він ставив би особливо високі вимоги, то його лекції привертали б увагу, казав він, лише небагатьох. А іспитів у нього не витримав би, очевидно, жоден пошукач. Своє шанолюбство він спрямував би на те, щоб провалювати молодих, незрілих людей доти, доки вони досягнуть тридцятирічного віку й — чи то від нудьги, чи то трохи порозумнішавши — бодай ненадовго, та все ж таки що-небудь вивчать. Навіть те, що до факультетських аудиторій приймали людей, чию пам’ять ретельно перевіряли, видавалося йому заходом сумнівним, у кожному разі марним. Десяток студентів, відібраних після щонайскладніших вступних іспитів, домагалися б, поза всяким сумнівом, більших успіхів, якби залишалися в своєму колі, а не змішувалися з сотнями звичайних для будь-якого університету ледацюг, що люблять зазирати до кухля з пивом. Одне слово, побоювання його, казав він, серйозні й принципові. Отож він просить учену колегію вже не повертатися до цієї пропозиції, яку, хоч вона, на його думку, й не почесна, все ж таки зроблено з почести.
На конгресах, де звичайно люблять багато розмовляти, Кінова постать була в центрі всіх обговорень. Ті добродії, більшу частину свого життя тихенькі, скромні й підсліпуваті мишки, один раз на кілька років ставали тут геть іншими людьми. Вони віталися, схиляли один до одного свої зовсім різні голови, перешіптувались, нічого, по суті, не кажучи, й незграбно чаркувалися на банкетах. Украй розчулені, радісно схвильовані, вони високо тримали свій прапор, зберігаючи свою честь незаплямованою. Всіма мовами вони знов і знов урочисто присягалися в тому самому. Вони не відступилися б від своїх обітниць, навіть якби їх не складали. А в перервах бились об заклад. Невже цього разу Кін таки з’явиться? Про нього розмовляли, як про щось більше, ніж знаменитий колега, його поведінка збуджувала цікавість. Те, що він ніколи не пожинав плодів своєї слави, що вже понад десять років уперто уникав привітань та банкетів, де вченого вшановували попри його молодість, що на кожному конгресі він обіцяв виголосити важливу доповідь, яку потім замість нього зачитував з рукопису хтось інший, — на все це його колеги дивилися просто як на відкладання на потім. Колись — можливо, навіть саме цього разу — він раптом з’явиться, з гідністю прийме тим бурхливіші після такого тривалого очікування оплески, під схвальні вигуки дозволить обрати себе президентом конгресу й посяде місце, яке по справедливості йому належало і яке він по-своєму посідав навіть тоді, коли його тут не було. Та панове вчені помилялись. Кін не з’являвся. Легковіри програвали заклад.