Додому Тереза діставалася ві сні. Вона не помічала ні вулиць, ні зухвальства. Від нещастя Терезу берегло її щастя. Перед нею стелилися всілякі хибні шляхи, вона простувала своїм, надійним, що вів до її власности. Перед цією накрохмаленою постаттю торопіли люди й машини. Скрізь вона викликала увагу й прихильність. Цього разу Тереза майже нічого не помічала. Її супроводжував натовп службовців. Їхні шпалери були гумові, з кожним її кроком вони розтягувались. Від поцілунків у руку аж у вухах лящало, повітря було сповнене цим цмоканням, поцілунки сипалися градом, вони дісталися тільки їй. Нові дружини, нівроку з себе, телефонували до поліції. Терезині сумки раз у раз хтось крав. Маленьких начальничків уже не було, вони позникали, в крамницях їх не видно було, тільки на вивісках ще позалишалися їхні імена. Жінки, що показували на тридцять, цілими десятками кидалися в обійми Пуд, які мали губи, очі, плечі й щоки. Накрохмалені сині спідниці спадали до ніг. Розкішні клуби милувалися собою в дзеркалах. Руки не відпускали. Руки не відпускали нізащо. Цілі крамниці сміялися від гордощів за таку неймовірну красу. Економки вражено впускали ганчірки, якими витирали пил. Злодії повертали накрадене добро й лізли в зашморг, а тоді давали себе поховати. На цілому світі було одне-однісіньке багатство, й воно злилося водно. Те багатство нікому не належало. Адже належало воно комусь одному. Багатство можна було зберегти. Красти не дозволялося. Тож ніхто нічого не стеріг. Були справи важливіші. Збивали масло. Грудка масла, що виходила з молока, насправді була золотим самородком завбільшки з дитячу голову. Ощадні книжки аж розпирало. Скрині з посагом розпирало теж. Адже в них були самі ощадні книжки. Ніхто нічого від тебе не хотів. Було двоє людей, котрі вміли спілкуватися. Одна з них була жінка, їй належало все. Другу людину звали Пуда, йому не належало нічого, зате він мав право спілкуватися з тією жінкою. Покійні матері перекидалися в домовинах. Вони нічого тобі не дозволяли. Чайові сторожам скасували, позаяк усі одержували пенсію. Все, що казали, відразу виявлялося правдою. За папери, які залишав після себе злодій, платили готівкою. За книжки можна було дістати чималенькі гроші. Помешкання продали за готівку. І найкраще нічого не коштувало. Адже в колишньому не було вікон.
Тереза вже майже дійшла додому. Гумові шпалери вже давно розімкнулися, люди порозходились. Град також ущух. Зате поверталися буденні речі. Вони були дуже прості, не такі багаті, зате ніхто не мав сумніву, що їх застанеш і вони будуть твої. Спинившись перед своїм під’їздом, Тереза промовила: «То воно, перепрошую, й добре, що він одружився. Тепер усе дістанеться мені». Про те, який капітал вона дала б у позику панові Вульґеру, Тереза почала сушити собі голову аж тепер. Таких справ не залагоджують без угоди й підпису. Вона має право зажадати великих відсотків. А крім того, паю в комерції. Красти — забудьте. Добре, що хоч до цього не дійшло. І як можна бути такою легковажною й розкидатися грішми! Ніхто нічого не віддає назад. Так уже в людей ведеться.
— Що з паном професором? — гаркнув сторож і заступив їй дорогу.
Тереза злякалася й помовчала. Вона міркувала, що відповісти. Якщо заявити, що її чоловік був злодій, цей донесе. З доносом їй не хотілося поспішати. А то поліція ще знайде гроші, які вона одержала на господарство, й скаже, що їх треба зарахувати. А він-бо дав їй ті гроші сам.