Тим часом настали ці нові події. Кінові книжки приносили йому гроші. Він старався тут що є сили й намагався застрахуватись з усіх боків. І все ж його не полишало прикре відчуття, ніби гроші він дістає ні за що. На службі в поліції він завжди вважав, що платять йому за роботу м’язів. Він пильно дбав про те, щоб список був якомога вагоміший, і добирав книжки залежно від того, які вони завбільшки. Найгрубші й найстаріші томи в оправі зі свинячої шкіри йшли в першу чергу. Цілу дорогу до самого «Терезианума» він виважував свій пакунок, як гирю, іноді буцав його, мов м’яча, головою, брав у Терези її пакунок, наказував їй відстати й жбурляв пакунок їй у руки. Ловити пакунка Терезі було боляче, й вона зрештою поскаржилася. Тоді він почав переконувати її, що робить це про людське око. Мовляв, чим недбаліше вони обходитимуться з пакунками, тим менше кому спаде на думку, що книжки не їхні. Та воно-то так, погодилася Тереза, одначе це їй усе ж таки не подобалось. А він і цим був невдоволений, здавався собі нікчемою й казав іноді, що невдовзі й узагалі жидом стане. Тільки через цю заковику — то було, як йому здавалося, його сумління — він відмовився здійснити свою давню мрію й заарештував Кіна тишком-нишком.
Але Тереза не могла не потішити себе. Те пухке портмоне помітила вона. Хутко прослизнувши повз обох чоловіків, вона стала на порозі скляних дверей, обидві стулки яких розчахнула її спідниця. Правою рукою вона обхопила голову Кіна, так наче хотіла його обійняти, й потягла до себе. Лівою вона вихопила в нього портмоне. Кін стояв з її рукою в себе на голові, немов у терновому вінку. Загалом він і не поворухнувся. Його власні руки скував своїм поліційним прийомом сторож. Тереза підняла вгору паку банкнот, які знайшла в портмоне, й вигукнула:
— А ось і вони, перепрошую!
Її новий чоловік був у захваті від таких великих грошей, одначе похитав головою. Тереза хотіла йому щось відповісти й промовила:
— То, може, я не маю рації? Може, я не маю рації?
— Я не ганчірка! — відказав сторож.
Ці слова стосувалися його сумління й дверей, що їх заступила собою Тереза. Їй хотілося визнання, хотілося почути яку-небудь похвалу, яке-небудь слово щодо грошей, перше ніж вона їх сховає. Коли вона подумала про те, що гроші доведеться сховати, їй стало шкода себе. Тепер її чоловік знає про все, вона вже нічого не приховує. Така важлива мить, а він стоїть — і нітелень. Нехай скаже, яка вона людина. Вона викрила злодія. Він хотів прослизнути повз нього. А тепер хоче прослизнути повз неї. Так далі не піде. Вона має серце. А йому аби тільки щипатися. Хоч би коли слово сказав. Тільки «цить!» та «цить!» Цікавим такого не назвеш. І розуму того як кіт наплакав. Тільки й знає своє чоловіче діло. Просто сором бере перед паном Вульґером. Ким, перепрошую, він був досі? Звичайнісіньким собі сторожем! З отаким краще до діла не мати. І вона впустила отаке до себе в помешкання. Тепер він уже й «дякую» не каже. Якщо про це довідається пан Вульґер... Він ніколи вже не поцілує їй руку. Ось у кого голос. Вона знаходить такі грубі гроші. Він їх забирає собі. Невже вона має йому все віддати? Та вона, перепрошую, вже сита ним по саму зав’язку! Без грошей вона не проти. А за гроші — дзуськи! Гроші їй потрібні на старість. Вона хоче мати пристойну старість. Де вона братиме спідниці, коли він щоразу їх ламає? І спідниці ламає, й гроші забирає. Та хай би вже бодай що-небудь сказав! І оце, називається, чоловік!
Тереза ображено й люто заходилася вимахувати грішми. Вона піднесла їх під самісінький його ніс. А він стояв і міркував. Насолоди від арешту вже не відчував. Відколи Тереза замислила все це з портмоне, він збагнув, чим воно може скінчитися. Через оцю він не хоче опинитись у в’язниці. Вона бабера тямовита, але він знає закон. Він із поліції. Що вона в цьому петрає? Йому захотілося повернутись на своє місце, Тереза викликала в нього огиду. Вона стала йому на заваді. Це через неї він проґавив свій «презент». Він давно знав, що діялося насправді. Тільки через свою співучасть він і далі офіційно ненавидів Кіна. Вона стара. Вона така надокучлива. Вона хотіла щоночі. Він хотів битися, вона хотіла чогось іншого. Перед цим вона дозволяла йому тільки щипатись. Він кілька разів дав їй по пиці, а вона одразу в крик. Дідько б її взяв! Чхати йому на таке старе одоробло! Це випливе на чисту воду. Гавкне його пенсія. Треба подати на неї до суду. Нехай відшкодує йому пенсію. А свою пайку він візьме. Найкраще — це донести. Шльондра! Хіба книжки — її? Де ж пак! Шкода пана професора. Для неї він надто добрий. Ще одного такого чоловіка годі й шукати. Оженився на цій задрипанці! Економкою вона ніколи й не була. Мати її померла жебрачкою. Вона сама зізналася. Якби вона була років на сорок молодша... Його покійна дочка — о, то було добродушне створіння! Він клав її біля себе, коли підстерігав жебраків. Щипав і дивився. Дивився й щипав. Ото було життя! Приходив жебрак — було кому лупки дати. Не приходив — була хоч дівчина поруч. Вона плакала. Це їй не допомагало. Проти батька не попреш. Таке миле дівча було. А тоді взяла й померла. Легені, ота комірчина. Він із нею порозкошував. Якби ж знаття раніше, то кудись відіслав би. Пан професор ще знав її. Він ніколи її не кривдив. Люди з будинку допікали дівчинці. Через те, що вона була його дочка. А ця задрипанка, вона з нею ніколи й не віталася! Вбити таку мало!