Кін повідомляв, що не приїде, в останню годину. Свою доповідь він надсилав котромусь із колег, якому віддавав перевагу, супроводжуючи її іронічними зауваженнями. Якщо в такій багатій на розваги програмі, писав Кін, знайдеться час і для роботи, чого він, щоб не псувати нікому настрою, аж ніяк не бажає, то він просить познайомити конгрес з оцією дрібничкою, результатом його дворічної праці. Для таких нагод він звичайно припасав нові й разючі наслідки своїх досліджень. За впливом, що його ті наслідки справляли, за дискусіями, які довкола них спалахували, він стежив здалеку сумлінно й недовірливо, так ніби хотів перевірити, наскільки вони слушні з текстуального боку. Зібрання мусило миритися з його знущанням. Із сотні тих, що виступали, вісімдесят покликалися на нього. Його досягненням не було ціни. Йому бажали довгих років життя. Його смерть налякала б більшість на смерть.
Ті поодинокі, хто особисто зустрічався з ним у його молоді роки, вже не пригадували, який він із себе. Багато разів його письмово просили надіслати фотокартку. Він її не зробив, відповідав Кін, і робити не має наміру. І те, й те була правда. А ось одну поступку він зволив зробити добровільно. У тридцять років він, не складаючи заповіту загалом, відписав свій череп одному інституту дослідження мозку. Цей крок він обгрунтував тією користю, яку дало б пояснення його справді феноменальної пам’яти особливою будовою, а може, й більшою вагою його мозку. Щоправда, він не вірить, писав Кін директорові того інституту, що геній — це пам’ять, як віднедавна багато хто схильний вважати. Сам він, мовляв, у жодному разі не геній. Але заперечувати, наскільки корисна для його наукової роботи та майже страшна пам’ять, яку йому подарувала природа, було б не по-науковому. Він носить у голові немовби ще одну бібліотеку, не менш багату й надійну, ніж та справжня, навколо котрої, як він чув, здіймають стільки галасу. Він сидить собі за письмовим столом і пише наукові статті, де торкається найменших подробиць, не звертаючись до жодної бібліотеки, крім тієї, котра в нього в голові. Певна річ, цитати й посилання на джерела він ретельно звіряє потім з реальною літературою; але тільки через сумлінність. Він не пригадує, мовляв, щоб пам’ять коли-небудь його зрадила. Навіть сни його мають чіткішу структуру, ніж у більшості людей. Невиразні, безбарвні, розпливчасті візії чужі снам, з якими він досі мав до діла. Ніч ніколи й нічого не ставить у нього з ніг на голову; звуки, які він чує, мають природне походження; розмови, які він провадить, залишаються цілком розумні; все зберігає свій сенс. Досліджувати, чи справді-таки є зв’язок між його досконалою пам’яттю й однозначними, чіткими снами, — не його, мовляв, фах. Він тільки хотів би дуже скромно вказати на це й просить не сприймати посилання особисто на себе, що їх він дозволяє собі в листі, як ознаку зарозумілости чи балакучости.
Кін згадав про ще кілька випадків зі свого життя, що проливали світло на його замкнуту й нерішучу натуру, позбавлену будь-якого шанолюбства. Але роздратування через того зухвальця, через отого нахабу, що спочатку спитав про якусь вулицю, а тоді вилаяв його, з кожним кроком наростало. «Мабуть, нічого іншого мені таки не залишається», — подумав він, відтак завернув до підворіття, озирнувся — за ним ніхто не стежив — і дістав з теки вузького довгого записника. На його титульній сторінці великими нерівними літерами було написано: «ДУРНИЦІ». Його погляд спершу затримався тут. Потім він погортав записника; понад половину його було списано. Все, про що йому хотілося забути, він занотовував сюди. Починав із дати, години й місця. Далі йшов опис випадку, який мав іще раз показати людську глупоту. Кінцівку становила відповідна цитата, щоразу нова. Це зібрання дурниць він ніколи не перечитував; досить було поглянути на титульну сторінку. Він мав намір колись видати їх під загальною назвою «Прогулянки синолога».