— Відпустіть його! — наказав комендант жалісливому підлеглому, який і далі невтомно тримав свій тягар. Водночас він схопив цього впертого негідника за комір, струсонув його й аж розізлився, такий той був легенький. — І отаке ще зважується красти! — кинув він зневажливо.
Тереза ошкірилася до нього. Він починав їй подобатись. Оце чоловік. Тільки ніс нікудишній. Сторож (заспокоївшись, позаяк його вже не допитували, занепокоєно, позаяк ніхто не звертав на нього уваги) розмірковував про те, як цю історію найкраще подати. Він завжди мав власну голову на в’язах; пан професор — не злодій. Він, сторож, вірив у те, в що вірив він, а не в те, що хтось там казав. Від того, що когось там струсонуть, ще ніхто не помирав. Як тільки Кін оклигає, він забалакає, і тоді здійметься буча.
Комендант поглумився з цього вішака ще трохи, а тоді заходився роздягати його власноруч. Піджака він кинув на стіл. За ним полетіла камізелька. Сорочка була стара, але пристойна. Комендант порозстібав ґудзики й пильно придивився до проміжків між ребрами. Там справді нічого не було. У ньому наростала відраза. На своєму віку він багато чого бачив. Робота зводила його з усілякими людцями. Такої худорби йому ще не траплялося. Такому місце в кунсткамері, а не у вартівні. Зрештою, у нього тут що — балаган?
— З черевиками й штаньми розберіться самі, — наказав комендант підлеглим і, глибоко ображений, відійшов від арештанта. Він згадав про свій ніс і схопився за нього. Ніс був надто куций. Хіба про такий забудеш! Комендант похмуро сів за свій стіл. Той знову стояв не так. Хтось його пересунув. — Ніяк не поставите мій стіл як слід! Сто разів уже кажу! Телепні!
Ті, що вовтузилися з черевиками та штаньми злодія, нишком ошкірилися, решта виструнчились. «Авжеж, — міркував комендант, — таких типів треба до нігтя. Вони викликають у суспільстві обурення. Аж недобре стає, коли бачиш отаке. Навіть їсти не хочеться. А як не хочеться їсти, далеко не заїдеш! Тут треба мати терпець. На такі випадки не зайве було б запровадити тортури. У середні віки поліції легше жилося. Коли в чоловіка такий вигляд, то найкраще — накласти на себе руки. На статистиці це не позначиться, для неї він великої ваги не має. А цей, замість укоротити собі віку, корчить із себе покійника. У такої тварюки ні сорому ні совісти. Одному соромно навіть за власний ніс, тому що він ледь-ледь куціший, ніж потрібно. А інший живе собі, не знаючи клопоту, й краде. Треба всипати йому перцю. Земля родить натур усіляких. Одні наділені діловитістю, здоровим глуздом, ясним розумом і хитрістю, в інших на кістках нема й на палець жиру. Звідси випливає, що роботи в тебе гай-гай скільки; не встигнеш дістати дзеркальце, а вже треба його ховати.
Так і вийшло. Штани й черевики поклали на стіл, і те, й те оглянули, чи нема десь подвійного дна. Дзеркальце зникло в окремій, спеціально для нього пришитій внутрішній кишеньці. В самій сорочці — шкарпетки з нього поскидали також — цей тип, тремтячи, прихилився до одного з поліцейських. Усі втупилися в його литки.
— Не його, — промовив мастак на пам’ять.
Він нахилився й постукав по литках. Вони були справжні. Недовіра закралась і в нього. У глибині душі він вважав цього чоловіка чимось ненормальним. Тепер він бачив, що перед ними небезпечний симулянт.
— Не варто, панове! — прогарчав сторож.
У відповідь на його пораду комендант лише здивовано звів брови. Він швидко ухвалив рішення (у нього взагалі часто зринали несподівані ідеї), махнув рукою на вкрадені в жінки, але не знайдені гроші й заходився прискіпливо досліджувати портмоне. У ньому виявилася купа всіляких посвідок. Усі вони були виписані на ім’я такого собі доктора Петера Кіна, а отже, вкрадені. Якби хоч одна з посвідок мала фото, воно було б фальшиве. У кімнаті ще не відлунало нагадування сторожа, а комендант уже скочив на ноги, схопив себе за носа й голосом, у якому його ніс уже зовсім не давався взнаки, крикнув до суб’єкта:
— Ваші папери крадені!
Тереза підпливла ближче. Вона могла підтвердити це під присягою. Той, хто так чи так згадував про крадіжку, мав рацію.
Кін тремтів від холоду. Він розплющив очі й утупився в Терезу. Вона стояла просто перед ним, погойдуючи плечима й головою. Вона пишалася тим, що він упізнав її; головною особою була вона.
— Ваші папери крадені! — знов заявив комендант; голос його пролунав уже спокійніше, ніж доти.