Розплющені очі не бачили його, зате їх він бачив дуже добре. Він вважав, що цю гру виграв. Досить здолати перший опір, далі все йде само собою. Очі злочинця втупилися в жінку, вп’ялися в неї і якось дивно застигли. Це неповноцінне створіння на додачу ще й свинувате.
— Та як вам не сором! — вигукнув комендант. — Ви ж бо майже голий!
Зіниці в злодія розширилися, зуби зацокотіли. Очі дивилися в той самий бік. «Чи це не справжнє оскління?» — запитав сам себе комендант і трохи вжахнувся.
Цієї миті Кін підніс руку й потягся нею до Терезиної спідниці. Він стис двома пальцями зборку, відпустив її, знову стис, відпустив і схопив іншу. Потім підступив на крок ближче; не зовсім довіряючи, здавалося, власним очам і пальцям, він наставив вухо, прислухаючись до шарудіння, яке його рука видобувала з накрохмаленої спідниці; ніздрі в нього посмикувались.
— Ну, годі з мене, паскуднику! — закричав комендант, добре помітивши це зухвале глузування носа. — Визнаєте себе винним чи ні?
— Де ж пак! — рикнув сторож.
Одначе на нього ніхто не цикнув, усі нетерпляче очікували, що скаже злочинець.
Кін роззявив рота — мабуть, тільки для того, щоб спробувати спідницю ще й на зуб, — та, коли рот був уже роззявлений, промовив:
— Я визнаю себе винним. Частина провини падає на неї саму. Я замкнув її, але навіщо їй було пожирати власне тіло? Вона свою смерть заслужила. Про одне тільки хочу вас попросити. Я трохи розгублений. Як ви поясните, що вбита стоїть тут? Я впізнав її по спідниці!
Розмовляв він дуже тихо. Всі підступили якомога ближче, намагаючись його зрозуміти. Обличчя в нього було напружене, як у вмирущого, що виказує найнестерпнішу свою таємницю.
— Гучніше! — вигукнув комендант, уникаючи поліційного окрику; він поводився скорше як у театрі.
Мовчання решти було зосереджене й важке. Комендант, замість наголошувати, які важливі його накази, покірно підійшов до решти. Сторож обома ліктями на всю їхню довжину спирався на плечі двох колег, що стояли поперед нього. Навколо Кіна й Терези утворилося коло. Воно замкнулося, в ньому не залишилося жодного порожнього місця. Хтось промовив: «Він несповна розуму!» — й постукав пальцем себе по лобі. Але відразу засоромився й похнюпив голову; його слова наштовхнулися на загальну цікавість, усі невдоволено зиркали на нього. Тереза стиха прошепотіла: «Але ж, перепрошую!» Вона була тут господиня, все крутилося навколо неї, від цікавости її розбирала нетерплячка; вона хотіла дати Кінові вибрехатись, потім настане її черга, решті доведеться прикусити язика.
Кін заговорив іще тихіше. Часом він хапався за краватку й поправляв її; проти великих загадок то була повсякденна його звичка. В очах глядачів це мало такий вигляд, неначе він забув, що стоїть у самій сорочці. Комендантова рука мимоволі потяглася по дзеркальце; він мало не підніс його до обличчя цього чоловіка. Бездоганно пов’язані краватки комендант любив; але цей чоловік був усього-на-всього злодій.
— Ви, певно, гадаєте, що я страждаю галюцинаціями. Загалом ні. Моя наука вимагає ясної голови, я не можу прийняти чорне за біле чи навіть одну літеру за іншу. Але останнім часом мені довелося багато чого зазнати; вчора я одержав звістку про те, що моя дружина померла. Ви знаєте, про що йдеться. Через неї я маю честь бути серед вас. Відтоді мене не полишає думка про мій процес. Сьогодні я, прийшовши до «Терезианума», натрапив там на свою вбиту дружину. З нею був наш сторож, мій вірний товариш. Він замість мене провів її в останню путь, я тоді не міг цього зробити. Не думайте, що я такий бездушний. Є жінки, забути яких не можна. Я скажу вам щиру правду: я вмисне не пішов на похорон, це було б мені понад силу. Адже ви розумієте мене, хіба ви не були одружені? Спідницю тоді потрощив на шматки і зжер різників собака. Може, вона мала дві спідниці. На сходах вона штовхнула мене. Вона несла пакунок, де були, як я здогадався, мої книжки. Я люблю свою бібліотеку. Це найбільша приватна бібліотека в місті. Від певного часу мені довелося її занедбати. Я був заклопотаний доброчинними справами. Після вбивства дружини я опинився далеко від своєї домівки. Не знаю, скільки тижнів минуло, відколи я пішов з помешкання. Цей час я непогано використав, час — це наука, а наука — це порядок. Окрім того, що я збирав невелику бібліотеку в голові, я взявся, як уже згадував, за доброчинну діяльність. Я рятую книжки, щоб їх не спалили. Я знаю одну свиню, яка живиться книжками, але про це краще не розповідати. Я запрошую вас послухати мою промову на суді, там я маю намір публічно зробити деякі викривальні заяви. Допоможіть мені! Вона не сходить з місця. Звільніть мене від цієї галюцинації! Загалом я ніколи цим не страждаю. Вона не дає мені спокою, боюся, вже понад годину. З’ясуймо обставини цієї справи, я хочу, щоб вам легше було мені допомогти. Я бачу всіх вас, ви бачите мене. Точнісінько так само стоїть біля мене покійна. Мені відмовили служити всі органи чуття, не лише очі. Хоч би що я робив, я чую спідницю слухом, я відчуваю її на дотик, я чую її нюхом, вона пахне крохмалом, а сама дружина поводить головою, як поводила нею ще за життя, вона навіть розмовляє, ось і кілька хвилин тому сказала: «Перепрошую». Її лексикон, щоб ви знали, складався з півсотні слів, одначе балакала вона не менше, ніж решта людей. Допоможіть мені! Доведіть, що вона мертва!