Схопивши Терезу, вже досить рішуче, він щосили тримав її за спідницю, відштовхував від себе, знову притягував, обплітав своїми довгими, худющими руками. Вона терпіла все. Він-бо хотів лише обійняти її. Вбивцям, перше ніж їх повісити, востаннє дають попоїсти. Досі вона вбивць не знала. Тепер вона знає: худющі й багацько книжок, де про все написано. Він крутнув її навколо себе самої, а обійняти не схотів. Тоді вона розізлилася. Він утупився в неї з відстані двох сантиметрів. Він проводив по спідниці обома долонями. Він висолоплював язика й принюхувався. На очах у нього виступили сльози — від напруження.
— Я не можу позбутися цієї галюцинації! — зізнався Кін, важко дихаючи.
З його сліз слухачі зробили висновок, що він ридає.
— Не плачте, пане арештант! — промовив один; удома він мав дітей, його старшенький за твори з німецької приносив оцінки «відмінно» одну за одною.
Комендантові стало заздрісно; чоловіка в сорочці, якого сам-таки й роздягнув, він раптом уявив собі вишукано вбраним.
— Гаразд уже, — буркнув комендант. Так він намагався перейти на суворіший тон. Щоб полегшити собі це завдання, він обвів поглядом зношений одяг на столі.
— Чого ж ви досі мовчали? — озвався мастак на пам’ять.
Він не забув нічого з того, що було досі. З його запитання було зрозуміло, що відповідь йому не потрібна; запитав він тільки для того, щоб час від часу, а надто коли западала тиша, нагадувати колегам про свою, як вони казали, геніальність. Решта поліцейських, натури не такі яскраві, ще прислухались або вже сміялися. Вони не знали, як бути — чи цікавитись далі, чи вдовольнитися тим, що знають. Вони почувалися чудово, тільки не знали про це. У такі нечасті хвилини вони забували про свій обов’язок, ба навіть про власну гідність, як це трапляється з багатьма людьми перед видовищами, що їх випередила слава. Вистава тривала недовго. За свою вхідну плату їм хотілося побачити й почути більше. Кін розмовляв і грав, він старався з усієї сили. Видно було, як серйозно він ставиться до свого амплуа. Тяжкою працею діставався йому шматок хліба. Його не перевершив би жоден комедіант. За всі сорок років він не сказав про себе більше, ніж за ці двадцять хвилин. Рухи й міни в нього були переконливі. Йому мало не плескали. Коли він перейшов до дружини й убивства, йому доброзичливо повірили. Як для балагану він був, схоже, з надто доброї сім’ї, як для театру — мав надто висхлі литки. Зійтися можна було б на занепалій знаменитості, але всі були надто заклопотані ним і тішилися суперечливими почуттями, які викликало його мистецтво.
Тереза дихала на нього важким духом. Беручи на свій рахунок жадібні погляди чоловіків — а всі ж вони були чоловіки, — якийсь час вона терпіла його підлабузництво спокійно. Сам він був їй огидний. Що їй з усього цього? Таке хирляве, худеньке, на чоловіка в ньому й натяку нема, чоловіки так не роблять. Він-бо вбивця, вона нічого не боїться, вона його знає, він боягуз. Одначе Тереза відчувала, що збуджена манірність убивці їй вигідна; він був у захваті, а вона стояла спокійна. Сторож свою проникливість утратив. Він завважив, що про його дочку професор не згадує. Він захопився грою ніг. От якби отакий жебрак та опинився перед його вічком! Він переламав би йому ноги, як два сірники. Чоловік мусить мати литки, а то йому ганьба. Чого він витанцьовує навколо цього старого падла? Не варта вона того, щоб коло неї упадати. Нехай краще дасть йому спокій і не пускає йому бісики. Геть закрутила голову бідному панові професору! Сіромаха корчиться, як-то кажуть, у любовних муках! А такий порядний чоловік! Хоч би колеги штани на нього натягли. А раптом до вартівні ввійде хтось чужий і побачить, що в нього нема литок. Ганьба ж тоді всій поліції! І стулив би вже нарешті рота, з цих його розумних теревенів однаково ж ніхто нічого не втямить; він завше балакає так розумно. Здебільш він узагалі не розмовляє. А сьогодні наче накупився. І навіщо ото?
Зненацька Кін випроставсь. Видерся по Терезі. Щойно здійнявшись над нею — а він був на голову вищий, — професор зайшовся гучним сміхом.