Його люди були на його боці. Він сказав «клоун» — і вони з ним погодились. Позаяк заарештований став нудний, усі згадали про власну гідність. Мастак на пам’ять увесь аж палав. Він налічив чотирнадцять пунктів. Як тільки комендантські нігті зневажливо випустили Кіна, цього в самій сорочці підвели до столу. Там його відпустили. Він тримався на ногах сам. І добре робив. Бо якби впав був тепер, йому ніхто б не допоміг. Усі покладалися на його власні сили. Кіна вважали впертим комедіантом. У його худорбу вже не вірили по-справжньому. Він вочевидь не помер із голоду. Гордий батько аж злякався того, що в сина такі гарні твори. Тепер видно, що виходить із грамотіїв.
— Ви впізнаєте цей одяг? — запитав у Кіна комендант і показав на піджак, камізельку, штани, шкарпетки й черевики, що захарастили собою весь стіл.
Він пильно дивився заарештованому в очі, намагаючись помітити, який вплив справлять на того його слова. Комендант був сповнений незламної рішучости діяти за певною системою і взяти злочинця в облогу.
Кін кивнув головою. Він тримався руками за край столу. Він знав, що примара стоїть позад нього. Нестерпне бажання обернутись і подивитися, чи вона ще там, він подолав. Йому здавалося, що розважливіше буде відповідати на запитання. Щоб не дратувати слідчого — адже це був слідчий, — Кін терпів його запитання. Щодо нього, то картину вбивства він охочіше змалював би в звичайній розповіді. Діалоги Кін ненавидів; свої міркування він звик викладати в просторих статтях. Та він розумів, що в кожного фахівця методи свої, тому й скорився. В душі Кін сподівався, що в захопливій грі запитань та відповідей він ще раз переживе Терезину смерть так глибоко, що та примара розвіється сама собою. Перед цим слідчим він спробує зараз якомога довше не втрачати терпцю й доведе йому, що Тереза таки повинна була загинути. Коли вже буде готовий докладний протокол і зникнуть будь-які сумніви щодо його співучасти, коли йому наведуть переконливі докази її смерти, аж тоді, в жодному разі не раніше, він дозволить собі обернутись і посміятися з порожнього місця там, позаду, де вона щойно стояла. Вона, безперечно, стоїть і тепер, там, трохи далі, казав він собі, відчуваючи її нутром. Що дужче впинався він пальцями в стіл, то далі відступала вона перед його очима. Тільки ззаду вона могла щомиті доторкнутися до нього. Кін покладав надії на знімок кістяка, якого знайшли. Самі сторожеві свідчення він вважав недостатніми. Люди можуть і збрехати. Собаки, на жаль, не розмовляють. Найнадійнішим свідком був би різників собака, який пошматував її спідницю на дрібнесенькі клаптики, а тоді зжер.
Однак чоловік, який посідав пост коменданта, простим кивком голови вдовольнитися не міг.
— Відповідайте «так» або «ні»! — наказав він — Я повторю запитання ще раз.
— Так, — сказав Кін.
— Зачекайте, я ще не повторив! Ви впізнаєте цей одяг?
— Так. — Він гадав, що йдеться про одяг покійної, і навіть не глянув у той бік.
— Ви визнаєте, що це одяг ваш?
— Ні, її.
Комендант розгадав його завиграшки. Щоб відхреститися від грошей та фальшивих паперів, які знайшли в його одязі, цей неприторенний негідник добалакався до того, що стверджує, нібито одяг належить отій обікраденій жінці. Комендант тримався спокійно, хоч і власноруч роздягав цю прояву й такого нахабства не бачив за всю свою багаторічну практику. Ледь усміхнувшися, він схопив штани й підняв їх над столом:
— І оці штани?
Кін їх помітив.
— Адже це чоловічі штани, — промовив він, прикро вражений тим, що ця річ із Терезою не має нічого спільного.
— Отже, ви визнаєте, що штани чоловічі.
— Авжеж.
— А чиї це штани, як ви гадаєте?
— Звідки я маю знати? Їх що, знайшли в покійної?
Останні слова комендант зумисне пустив повз вуха. Він вирішив у зав’язку покласти край казочці про вбивство й іншим таким спробам відвернути увагу й викрутитись.
— Авжеж, авжеж, цього ви не маєте знати.
Комендант притьмом дістав дзеркальце й тицьнув його Кінові під ніс — не дуже близько, а так, щоб той побачив своє обличчя майже цілком.
— Ви знаєте, хто це? — запитав він. Кожен м’яз на його обличчі напружився так, що, здавалося, ось-ось лусне.
— Це... я, — мовив затинаючись Кін і схопив себе за сорочку. — А де ж... де мої штани?