Тереза тримається неподалік від Кіна. Його слова вона ледве перетравлює. Під спідницею вона, не сходячи з місця, то однією, то другою ногою описує кола. Ці безглузді рухи означають, що її поймає страх. Вона боїться цього чоловіка. Вісім років вона прожила з ним під одним дахом. З хвилини на хвилину він здається їй чимдалі жахливішим. Колись він ніколи не хотів нічого казати. Тепер у нього тільки й балачок, що про вбивства. Такий небезпечний чоловік! Коли він розповідає про кістяк біля письмового столу, вона хутко каже собі: то ж була перша дружина. Та теж хотіла дістати заповіт, метикована жінка була, але цей боягуз нічого ж не віддає. Спідниця — то вже образа. Де це різників собака та жере спідниці? Такий тільки й чигає, щоб спровадити якусь жінку на той світ. Його завше луплять, але щораз мало. Бреше таке, що й купи не тримається. Три кімнати він подарував їй сам. Нащо їй ті рукописи? Їй потрібна банкова книжка. Від книжок тхне трупами. А вона нічого такого й не помічала. Цілих вісім років день при дні витирала з книжок пил. На вулиці люди кричали коло домовини. Над трупами не кричать. Спершу він одружується з кохання, а тоді вбиває людину. Таких гадів треба вішати. Вона нікого не вбиває. Вона ж бо вийшла за нього не з кохання. Тепер він знов має повернутися до неї в помешкання! Вона боїться. Це він думає про гроші, бо не віддає їх. Синя спідниця — то неправда. Він просто хоче її подражнити. Убити — дзуськи. Тут-бо поліція. Вона вже ледве стримує сльози. Для нього дружина — це якась худобина. Вона на його совісті. Від шостої до сьомої він завше бував сам. Отоді й убив. І нехай дасть спокій письмовому столу. Хіба вона щось знайшла? Сторож не дає їй спуску. Вона хоче, щоб у неї був гарний повіз. Домовина має бути чорна. І щоб коні тягли.
Терезу охоплює панічний страх. То він убив першу дружину, то вже її. Вона подумки бере спідницю окремо, а трупа — окремо, особливо її збиває з плиту спідниця; їй шкода першої дружини, тому що він так підло обходиться зі спідницею. Їй соромно за той убогий похорон. У ній закипає ненависть до різникового собаки. Люди поводяться непристойно, а школярам мало дають лупки. Чоловіки ліпше працювали б, а жінки не вміють варити їсти. Вона їм про це ще скаже. А яке до цього діло сусідам? Приходять усі повитріщатися. Тереза ковтає його слова, як хтось дуже зголоднілий — хліб. Вона слухає, щоб не лякатися. Вона вмить підганяє власні уявлення під те, що він каже. Коли Тереза так багато думає, в неї починає макітритися в голові. Парити парка вона не звикла. Вона пишалася б своєю тямущістю, якби страх не замучив її трохи не до смерти. Її раз у раз пориває виступити наперед і сказати, хто він такий; страх перед його думками стримує її на місці. Тереза силкується вгадати, що буде далі; він вражає її несподіванками. Він затягує їй на шиї зашморг. Вона захищається, дурепою її не назвеш, невже чекати, доки задихнешся? Ні, вона має час, поки їй сповниться вісімдесят, помре вона через п’ятдесят років. Не раніше, так хоче пан Вульґер!
Кін робить величний рух і завершує промову. Він скидає руку вгору — держално без стяга. Його тіло випростується, кістки хрустять, лунко й чітко голос його підбиває підсумок:
— Слава смерті!
Від цього вигуку комендант прокидається. Він невдоволено відгортає вбік краватки — цілу купу; собі він вибрав найкращу. Коли ж він устигне ці краватки прибрати? Він змушує їх щезнути — до кращих часів.
— Друже мій любий, — каже він, — я чую, ми вже дійшли до смерти. Розкажіть краще цю історію ще раз!
Служаки підштовхують один одного ліктем. У коменданта свої примхи. Терезина нога переступає коло. Тереза має щось сказати. Мастак на пам’ять відчуває, що його мета вже ось-ось. Вкарбовується кожне почуте слово. Він збирається сам повторити за арештанта його свідчення.
— Він уже стомився, — каже мастак на пам’ять і зневажливо показує плечем на Кіна. — Я зроблю це швидше!
Тереза вихоплюється наперед.
— Перепрошую, він уб’є мене!
Вона така перелякана, що говорить тихо-тихо. Кін її чує, він од неї відхрещується. Він не обернеться. Ні за що в світі, навіщо! Вона померла. Тереза кричить:
— Я, перепрошую, боюся!
Той, у котрого геніальна пам’ять, від злости, що йому заважають, гримає на неї:
— Та хто вас з’їсть?
Батько заспокійливо каже:
— Жінці від природи судилося бути слабкою статтю.
Це епіграф, батько запозичив його з останнього синового твору. Комендант дістає дзеркальце, позіхає в нього й скрушно мовить:
— Ох і стомився ж я!