У першій кімнаті був кабінет. Старий, масивний письмовий стіл, одне крісло перед ним і друге в кутку навпроти — ось і вся робоча мебля. Крім того, в кабінеті тулилася ще канапа, Кін волів її не помічати, позаяк на ній лише спав. На стіні висіла переносна драбина. Вона була важливіша, ніж канапа, й перекочовувала протягом дня з кімнати до кімнати. Порожнечі кожної з решти трьох кімнат не порушував навіть стілець. Ніде не було ні столу, ні шафи, ні груби, які перебивали б строкату одноманітність полиць. Гарні, важкі килими, що вкривали скрізь підлогу, зігрівали прохолодну сутінь, яка крізь розчахнені навстіж двері з’єднувала всі чотири кімнати в одну високу залу.
Кін мав рішучу, енергійну ходу. На килими він ступав особливо твердо; його тішило те, що такі кроки не спричиняли ані найменшого шуму. В його бібліотеці не пощастило б гучно тупнути ногою навіть слону. Через це килими Кін дуже цінував. Він переконався, що всі книжки стоять у тому самому ладу, в якому йому довелося залишити їх годину тому. Відтак він заходився спорожняти теку. Зазвичай він, коли входив, клав її на крісло перед письмовим столом. А то міг би забути про неї й, не виклавши книжок, так і сів би за роботу, до якої близько восьмої години його тягло нездоланно. Він узяв драбину й почав розставляти томи на місця. Хоч як обережно він це робив, останній — дійшовши до нього, Кін надто заквапився — впав із третьої полиці, до якої йому навіть не потрібна була драбина, на підлогу. Це був той самий Мен-цзи, якого він любив найдужче.
— Йолоп! — гримнув він сам на себе. — Невіглас! Недолобень! — І, дбайливо піднявши книжку, хутко рушив до дверей. Не встиг він дійти до них, як у голові в нього зринула дуже важлива думка. Він повернувся, взяв зі стіни навпроти драбину і якомога обережніше посунув її на те місце, де щойно стався нещасливий випадок. Мен-цзи він обіруч поклав на килим під драбиною. Тепер він міг підійти до дверей. Прочинивши їх, він гукнув:
— Попрошу найкращу шматину на пил!
Невдовзі по тому в ледь прихилені двері постукала економка. Кін не відповів. Вона делікатно стромила голову в шпарину й спитала:
— Щось сталося?
— Ні, дайте тільки шматину!
У цих словах їй, усупереч його волі, почулося нарікання. Вона була надто цікава, щоб пустити це повз вухо.
— Ну, перепрошую, пане професор! — промовила вона докірливо, ступила до кімнати і з першого погляду зрозуміла, що сталося. Вона прослизнула до книжки. З-під синьої накрохмаленої спідниці, що сягала килима, ніг у жінки не було видно. Голова в неї сиділа набакир. Вуха лапаті, пласкі й відстовбурчені. Позаяк праве торкалося плеча й було почасти ним закрите, ліве здавалося ще більшим. Ідучи й розмовляючи, вона погойдувала головою. Її плечі поперемінно акомпанували голові. Вона нахилилася, взяла книжку й разів десять ретельно провела по ній шматиною. Кін не намагався її випередити. Чемність викликала в нього огиду. Він стояв поруч і пильнував, чи сумлінно жінка виконує свою роботу.
— Атож, таке трапляється, коли стоїш угорі на драбині, перепрошую.
Нарешті вона подала йому книжку — так, як ото подають чистенько витерту тарілку. Схоже було, їй аж-аж-аж кортіло з ним погомоніти. Та їй не пощастило. Він коротко кинув: «Дякую!» — і показав їй спину. Жінка все зрозуміла й пішла до дверей. Коли вона вже взялася за клямку, він раптом обернувся і з облудною люб’язністю поцікавився:
— З вами таке, мабуть, уже частенько траплялося?
Вона бачила його наскрізь і щиро обурилась:
— Ну, пане професор, перепрошую!
Оце «перепрошую», мов гостра колючка, витикалося з її облесливої мови. «Ще, гляди, піде від мене», — подумав він і примирливо пояснив:
— Та це я просто так. Ви ж бо знаєте, які цінності зберігаються в моїй бібліотеці!