Украй розгніваний Фішерле саме проходив повз поліцейського, і той пильно подивився на нього. Відійшовши від служаки якомога далі, Фішерле дав волю своїй ненависті до нього. Бракувало ще, щоб ці злодії не пустили його в Америку! Він поклав собі помститися поліції — і то ще до свого від’їзду — за злочин проти власности, який та скоїла щодо нього. Найкраще було б защипати їх усіх гуртом до крику. Фішерле не мав сумніву, що вкраденими грішми вони поділилися. Було, до прикладу, дві тисячі поліцейських, виходить, на кожного припало по цілому шилінгу. Жоден не сказав: «Ні! Я грошей не візьму, бо вони крадені!» — як годилося б у поліції. Тому всі були винні однаковою мірою, і щипавка Фішерле не давав спуску жодному.
— Тільки не думай тепер, що їм боляче! — промовив він раптом уголос. — Ти тут, а вони — там. Що їм твоє щипання?
Замість братися за справи, які він надумав залагодити до від’їзду, Фішерле цілими годинами тинявся містом, не маючи жодної мети, роздратований, шукаючи нагоди покарати поліцію. Загалом у нього, щойно зринав бодай невеличкий намір, одразу народжувався й непоганий план; цього разу Фішерле був просто безпорадний і помалу відступав від найсуворіших своїх вимог. Він ладен був навіть відмовитися від грошей, аби лиш пощастило здійснити помсту. Він жертвував двома тисячами шилінгів готівочкою! Не треба йому тих грошей зовсім, він не візьме їх навіть у подарунок, нехай тільки хтось відбере їх у поліції!
Обідня пора вже минула, Фішерле так діймала ненависть, що він ще й ріски в рот не брав, і раптом погляд його впав на дві великі таблички на одному будинку. На одній стояло: «Д-р ЕРНСТ ФЛІНК, гінеколог». Друга, відразу під нею, належала чоловікові на ім’я «Д-р МАКСИМІЛІАН БЮХЕР, невропатолог». «Ось одразу все, що потрібно пришелепуватій бабері», — подумав Фішерле й ту ж мить згадав про Кінового брата з Парижа, який збив багатство гінекологією, а тоді перейшов до психіатрії. Фішерле пошукав папірця, на якому занотував адресу того знаменитого професора, й таки знайшов його в кишені піджака. Виявився там і рекомендаційний лист, але з ним треба було спершу поїхати до Парижа. Це світ не близький, а поліція тим часом проп’є гроші. Якщо він напише листа цьому братові сам і підпишеться власним ім’ям, той шляхетний добродій запитає: «Фішерле? А хто він такий?» — і палець об палець не вдарить. Ще б пак, він-бо чоловік заможний і страх який гордий. Професор і багатство вкупі — тут треба знати, як повестися. Це не так, як у житті, це вже як у шахах. Якби знаття, чи грає той професор у шахи, можна було б підписатися: «Фішерле, чемпіон світу з шахів». Але такий чоловік тобі, чого доброго, ще й не повірить. Через два місяці Фішерле, побивши як останнього рудого собаку й розгромивши Капабланку, розішле всім знаменитим людям у світі телеграму: «Маю честь поштиво відрекомендуватися: новий чемпіон світу з шахів Зіґфрід Фішер». Тут не буде жодних сумнівів, про це знатимуть усі, люди посхиляють голови, зокрема й заможні професори, хто не повірить, того за образу чести й гідности притягнуть до суду, а надіслати справжню телеграму — про це він мріяв ціле життя.
Так здійсниться його помста. Він завернув до найближчого поштового відділку й зажадав три телеграмні бланки, і щоб дали якомога швидше, бо справа в нього нагальна. На бланках Фішерле розумівся. Він купував їх уже не один раз, вони недорогі, й величезними своїми літерами писав на них глумливі виклики чинному на той час чемпіону світу. Ті пречудові слова на кшталт «Я зневажаю вас. Каліка» або «Спробуйте зі мною, якщо не забракне сміливости, каліка ви нещасний!» він зачитував уголос у «Небі» й нарікав на боягузливих чемпіонів, від яких ніколи не надходило відповіді. Багато чого йому вірили, а ось щодо телеграм — ні, адже в нього не вистачило б грошей навіть на те, щоб відіслати бодай одну; отож над ним кепкували — мовляв, він або не ту вказав адресу, або не вказав її зовсім. Один добродушний католик пообіцяв йому, що, тільки-но опиниться на справжньому небі, поскидає на землю листи, які зберігає для нього, Фішерле, святий Петро. «їм і не втямки, яку чесну телеграму я відішлю зараз!» — подумав Фішерле й усміхнувся з жартів, які дозволяли собі з ним оті нікчемні покидьки. Хто він був тоді? Завсідник в отому кублі «Під ідеальним небом». А хто він тепер? Тепер він надсилає телеграми професорові. Треба тільки дібрати правильні слова. Власного прізвища краще не вказувати. Напишімо так: «Брат здурів. Його товариш». Тепер перший бланк уже має досить нічогенький вигляд; проте хто знає, чи подіє на психіатра оце «здурів». З таким він має до діла щодня й скаже собі: «Та, либонь, нічого страшного» — й чекатиме від «його товариша» ще однієї телеграми. На це Фішерле, по-перше, надто шкода тринькати свої гроші, по-друге, вони в нього не крадені, а по-третє, так дуже довго триватиме. Отож він викреслює «його товариша» — це справляє враження надто великої відданости й надто багато чого обіцяє, — а «здурів» підсилює словом «геть». На другому бланку вже стоїть: «Брат геть здурів». А хто підпише? На телеграму без підпису жодна поважна людина не відреаґує. Є ж бо наклепи, шантаж і таке інше, гінеколог на пенсії знає про це дуже добре. У Фішерле залишився ще один бланк; шкодуючи за двома зіпсованими, він задумливо нашкрябує на третьому: «Я геть здурів» — і в захваті перечитує ці слова. Якщо людина пише таке сама про себе, їй треба вірити, бо хто ж отаке про себе напише? Він підписується: «Твій брат» — і біжить з цією вдалою базграниною до віконця.