Під якимсь мостом Фішерле вирішив дочекатися світанку. Він знайшов сухого камінця й сів. Подумки він був уже в новому костюмі, який сидів на його горбу, наче влип; цей картатий чорно-білий костюм він пошив на замовлення й викинув за нього не просто багатство, а цілих двоє. Хто такий костюм берегти не вміє, той Америки не вартий. Робити різкі рухи Фішерле, хоч було й холодно, уникав. Ноги він випростав, так ніби штани в нього були випрасувані. Час від часу він струшував із себе порошинку, яка тільки марно світилася в сутінках. Цілими годинами перед камінцем колінкував чистильник, щосили наводячи блиск на його черевиках. Фішерле не звертав на нього уваги. Якщо з хлопцем забалакати, він почне партачити, тож нехай краще дбає про свій гуталін! Модний капелюх захищав зачіску Фішерле од вітру, який тут звичайно здіймався над ранок. Називався він морським бризом. Навпроти за столом сидів Капабланка й грав у рукавичках.
— Ви, либонь, гадаєте, що в мене рукавичок немає, — промовив Фішерле й дістав з кишені зовсім новеньку пару.
Капабланка зблід, у нього рукавички були вже приношені. Фішерле жбурнув йому до ніг новенькі й вигукнув:
— Я кидаю вам виклик!
— Про мене, — відповів Капабланка, тремтячи від страху. — Але ви — не доктор. Я з першим-ліпшим не граю.
— Я таки доктор! — спокійно заперечив Фішерле й тицьнув йому під носа паспорт. — Ось, читайте, якщо вмієте читати!
Капабланка визнав свою поразку. Навіть заплакав, і його годі було втішити.
— Нічого немає вічного, — промовив Фішерле й поплескав його по плечу. — Скільки років ви вже чемпіон світу? Хтось інший теж хоче мати щось від життя. Ви погляньте ось на мій новенький костюм! Хіба ви на світі сам?
Але Капабланка був знівечений, він скидався на старого дідугана, обличчя все в зморшках, рукавички заяложені.
— Знаєте що, — сказав Фішерле, йому було шкода бідолаху, — я дам вам одну партію фори.
Дідуган підвівся, похитав головою, подарував Фішерле власноруч виготовлену візитну картку й, схлипнувши, промовив:
— Ви шляхетний чоловік. Навідайтесь до мене!
Адреса на картці стояла чужомовними літерами, хто ж їх прочитає? Фішерле мучився, мучився, кожна рисочка була не така, не виходило жодного слова.
— Навчіться читати! — крикнув Капабланка; він уже зник, чути було тільки його голос, і як же гучно він кричав, цей збанкрутілий шахрай. — Навчіться читати!
Фішерле потрібна була адреса. Адреса!
— Вона у вас на картці! — крикнув здалеку той сучий син.
«Мабуть, по-німецькому він не тямить», — зітхнув Фішерле, коли залишився сам. Він крутив у руках візитку й уже ладен був її порвати, але його зацікавила приклеєна до неї фотокарточка. То був він сам, Фішерле, ще в старому костюмі, без капелюха, з горбом. Візитка була паспортом, а сам він лежав головою на камінці, над ним — старий місток, а замість морського бризу тьмяво вставав світанок.
Фішерле підвівся й урочисто прокляв Капабланку. Те, що він оце собі дозволив, було непорядно. Гаразд, уві сні людина може дещо собі дозволити, але ві сні виявляється й справжня її натура. Фішерле дає Капабланці партію фори — а той обдурює його зі своєю адресою! І тепер де він ту злощасну адресу візьме?
Вдома Фішерле мав невеличкого кишенькового календарика. У ньому кожні дві сторінки на розвороті були присвячені якомусь одному чемпіонові з шахів. Щойно в газетах з’являлося ім’я нового генія, Фішерле намагався ще того самого дня роздобути всі відомості про нього, від дати народження до адреси, й занотовував усе до календарика. Позаяк той календарик був невеличкий, а писав Фішерле загалом літерами величезними, то за нотатками йому доводилося сидіти багато довше, ніж це відповідало уявленням «пенсіонерки». Коли він писав, вона питала, що він робить, а він не казав у відповідь жодного слова. Бо на випадок краху, з яким Фішерле, один із мешканців «Неба», мав рахуватись, він сподівався знайти притулок і захист у ненависних своїх конкурентів. Двадцять років він тримав той список у суворій таємниці. «Пенсіонерка» мала підозру, що за цим стоять якісь любовні походеньки. Календарик зберігавсь у щілині в підлозі під ліжком. Тільки пальчики Фішерле могли його звідти видобути. Часом він, глузуючи з себе, казав: «Фішерле, що тобі з цього календарика? «Пенсіонерка» кохатиме тебе вічно!» Але до рук він брав календарика тільки тоді, коли треба було вписати в нього якусь нову знаменитість. Там вони стояли всі, чорним на білому, зокрема й Капабланка. Сьогодні вночі, коли «пенсіонерка» піде на роботу, він його вишкребе, свого календарика.