На такі приязні слова жінка не сподівалася. Вона не знала, що відповісти, й, задоволена, пішла з кімнати. Коли вона причинила за собою двері, Кін почав докоряти собі. Він висловлювався про свої книжки, немов якийсь задрипаний гендляр. А як інакше примусити таку людину поважливо обходитися з книжками? Їхньої справжньої цінності вона не усвідомлювала. Вона, певно, гадала, що ці книжки він перепродує. От люди! От люди!
Віддавши мимоволі уклін у бік японських манускриптів на письмовому столі, він нарешті сів за нього.
Таємниця
Вісім років тому Кін дав у газету таке оголошення:
«Учений, що має надзвичайно велику бібліотеку, шукає економку з глибоким почуттям відповідальности. Свої послуги можуть запропонувати лише люди твердих життєвих правил. Пройдисвіти полетять сторчака зі сходів. За платнею справа не стане».
Тереза Крумбгольц мала тоді непогане місце, і доти велося їй там незле. Щоб знати, що діється в світі, вона щоранку, перше ніж подати господарям сніданок, уважно переглядала всі оголошення в «Щоденній газеті». Тереза не мала наміру доживати свого віку в тій звичайній сім’ї. Вона була ще молода жінка, їй не сповнилося ще й сорока вісьмох, і найдужче їй хотілося перейти до якогось одинака. У чоловіка можна краще влаштуватися, бо з жінками каші не звариш. Але з доброго дива кидати своє надійне місце вона не поспішатиме. Поки не з’ясує, з ким має до діла, вона нікуди й не рипнеться. Знає вона, як брешуть у газетах і як порядним жінкам обіцяють золоті гори. Не встигнеш переступити поріг, як тебе зґвалтують. Уже тридцять три роки б’ється вона самотою в цілому світі, але такого з нею ще не траплялось. І не трапиться, вона ж бо добре пильнує.
Цього разу оголошення просто-таки кольнуло їй в очі. На словах «За платнею справа не стане» вона затрималась і кілька разів перечитала речення, виділені суцільним жирним шрифтом, задом наперед. Такий тон припав їй до вподоби, це писав справжній чоловік. Їй було приємно уявити себе людиною твердих життєвих правил. Вона вже бачила, як зі сходів летять сторчака всілякі пройдисвіти, і щиро цьому тішилася. Вона й думки не припускала, що з нею самою можуть повестись, як із пройдисвіткою.
Другого дня, вже рано-вранці, о сьомій, вона стояла перед Кіном, який, щойно впустивши її до передпокою, відразу заявив:
— Я рішуче проти того, щоб поріг мого дому переступали чужі люди. Ви можете взяти на себе відповідальність за збереження книжок?
Він розглядав її пильно й недовірливо. Він не хотів складати собі думку про неї, не почувши її відповіді на це запитання.
— Але ж, перепрошую, за кого ви мене маєте!
Його грубість збила її з пантелику, і вона дала відповідь, в якій він не знайшов жодної вади.
— Я хочу, щоб ви знали, — промовив Кін, — за що я звільнив свою попередню економку. З моєї бібліотеки зникла книжка. Я звелів обшукати все помешкання. Книжка не знайшлась. Я змушений був звільнити ту жінку відразу. — Він обурено змовк. — Гадаю, ви мене зрозумієте, — додав він згодом, так ніби переоцінив був її тямущість.
— Лад — усьому голова, — хутко відказала вона.
Кін стояв обеззброєний. Він зробив рукою величний рух і запросив її до бібліотеки. Вона скромно ступила до першої кімнати і в очікуванні зупинилась.
— Коло ваших обов’язків таке, — промовив він поважно й сухо. — Щодня витирати пил в одній кімнаті згори донизу. Четвертого дня ви завершите. П’ятого почнете знову з першої кімнати. Чи можете ви за це взятися?
— З вашого дозволу.
Він знову вийшов, відчинив вхідні двері й сказав:
— До побачення. Сьогодні й приступите.
Вона вже стояла на сходах, а все ще вагалася. Про платню він і словом не згадав. Перше ніж відмовлятися від теперішнього місця, треба було б у нього поцікавитись. Ні, краще не треба. А то ще спіймаєш облизня. Може, якщо вона нічого не скаже, то він сам дасть більше. Над двома силами, що засперечалися — обережністю й жадобою, — гору взяла третя: цікавість.
— О, а як щодо платні? — Збентежившись від дурниці, яку оце, мабуть, бовкнула, вона забула почати з «ну, перепрошую».
— Скільки схочете, — байдуже кинув він і причинив двері.
Звичайним своїм господарям, які на неї покладалися, — вона була в них, мов давня мебля, що простояла в домі вже понад дванадцять років, — Тереза, їм на жах, заявила, що їй не сила тримати далі на собі все оце господарство, краще вже, мовляв, заробляти шматок хліба на вулиці, ніж отак. Переконати її шкода було й думати. Вона, стояла на своєму Тереза, піде зараз-таки; мовляв, коли проживеш у домі дванадцять років, то маєш право звільнитись, як виняток, і без попередження. Доброчесна сімейка скористалася нагодою й заощадила на місячній платні, сплативши її по двадцяте число. Ті люди відмовились розрахуватися зі служницею повністю, позаяк та не попередила їх про своє звільнення завчасу. А Тереза подумала: «Що ж, тоді нехай заплатить той!» І пішла.