— Мене чекає мій кравець, — сказав він водієві, коли вони рушили. — Сьогодні вночі мені треба їхати до Парижа, а завтра вранці — до Японії. Уявляєте, як мало часу в доктора!
Водієві ця поїздка не подобалась. Він мав підозру, що карлики не дають чайових, і він помстився наперед:
— Ви не доктор, добродію, ви дурисвіт!
У «Небі» водіїв аж кишіло. Грали вони слабенько, якщо взагалі фали. «Цю образу моєї чести я йому подарую, тому що він нічого не тямить у шахах», — подумав Фішерле. По суті, він був навіть радий, позаяк у такий спосіб заощадив на чайових.
Коли почали приміряти костюм, горб опав. Коротун спершу не повірив дзеркалу й помацав рукою спину — невже горб справді став гладеньким? Кравець скромно відвів очі.
— Ви знаєте що! — вигукнув Фішерле. — Ви народилися в Англії! Якщо хочете, я закладусь! Ви народилися в Англії!
Зрештою, кравець це майже визнав. Він, мовляв, добре знає Лондон, не те що в ньому народився, але під час весільної подорожі мало там не залишився; велика конкуренція...
— Це ще тільки примірка. До вечора його не стане, — сказав Фішерле й погладив себе по горбу. — Як вам капелюх?
Кравець був у захваті. Ціна обурила його, фасон він назвав модним і щиро порадив придбати до капелюха пригоже пальто.
— Живеш тільки один раз, — промовив він.
Фішерле з ним погодився. Він вибрав колір, який примирив жовтизну черевиків з чорнотою капелюха — яскраво-синій.
— Та й сорочка в мене того самого тону.
Перед таким тонким смаком кравець скинув капелюха.
— Пан доктор носять усі сорочки того самого кольору й того самого фасону, — звернувся він до кількох працівників, які догідливо стояли поруч, і пояснив їм, чим знаменитий цей чоловік. — Отак виявляє себе й розкривається величний фенікс. Справдешні характери трапляються рідко. На мою скромну думку, гра зміцнює в людині консервативну основу. Хай це буде тарок чи шахи — результат той самий. Ділова людина живе з твердими, як камінь, переконаннями, вона непохитна. Вона підноситься до втілення спокою. Після напруженого дня приємно відпочити. Навіть особливо щаслива сім’я має в житті свої межі. На шляхетне застілля друзів наш по-батьківському суворий Господь Бог заплющує очі. Від будь-кого іншого я б зажадав за пальто завдаток. Ви маєте таку вдачу, що я не дозволю собі скривдити вас.
— Атож, атож, — мовив Фішерле. — Моя майбутня дружина живе в Америці. Я не бачив її цілий рік. Така робота, паскудна робота! Турніри — це божевілля. Тут зводиш на нічию, там виграєш, здебільш виграєш, тобто виграєш завжди, а майбутня тим часом нидіє. Ви скажете, нехай їздить зі мною. Вам легко казати. Вона ж бо із сім’ї мільйонерів. «Виходь заміж! — кажуть батько-мати. — Або сиди вдома! А то потім він тебе покине, а нам ганьба!» Я проти одруження нічого не маю, вона дістане величезний посаг — напхом напханий усілякою всячиною замок, але аж тоді, як я стану чемпіоном світу, не раніше. Вона вийде заміж за моє ім’я, я одружуся на її золоті. Просто взяти гроші я не хочу. Ну, то до побачення, до восьмої!
Ділячись своїми планами щодо одруження, Фішерле приховував те глибоке враження, яке справив на нього опис його вдачі. Досі він не знав, що в чоловіків буває більше, ніж одна сорочка, відразу. Його колишня дружина, «пенсіонерка», мала їх три, та й ті лише віднедавна. Той добродій, що навідував її щотижня, не хотів бачити щоразу ту саму сорочку. Одного з понеділків він заявив, що йому це набридло, незмінний червоний колір діє йому на нерви. Тиждень ще тільки починається, а в нього, мовляв, уже все падає з рук, і справи йдуть кепсько. Він, мовляв, має право вимагати за свої гроші чогось пристойного. Є ж бо ще, мовляв, і його дружина. То й що, коли вона худа, мов тріска? Вона, як-не-як, теж жінка. Дружину він скривдити не дасть. Вона — мати його дітей. Він, мовляв, каже ще раз: якщо другого понеділка йому знов підсунуть під ніс цю вічну сорочку, від такого задоволення він відмовиться. Солідні чоловіки, мовляв, на вулиці не валяються. Та потім усе пішло на лад. Уже через годину він був на сьомому небі. Але перед тим, як піти, знов почав сваритися. Коли Фішерле повернувся додому, дружина стояла посеред комірчини гола-голісінька. Зібгана червона сорочка лежала в кутку. Він спитав у дружини, що вона робить. «Плачу, — сказала та смішна постать. — Він більш не прийде». — «Чого ж він хоче? — поцікавився Фішерле. — Я дожену його». — «Сорочка йому не така, — запхикало те гладке опудало, — йому подавай нову». — «І ти не пообіцяла! — заверещав Фішерле. — Навіщо в тебе язик у роті!» Він, мов навіжений, кинувся сходами вниз. «Пане! — загукав надворі. — Пане!» Прізвища того пана не знав ніхто. Фішерле навмання подався далі й наскочив на ліхтарний стовп. Саме тут той пан став справити нужду, про яку забув нагорі. Фішерле зачекав, поки чоловік зробив своє діло. Потім він не обійняв його, хоч і знайшов, а сказав: «Щопонеділка ви матимете нову сорочку. Це гарантую вам я! Вона — моя дружина. Я можу робити з нею що завгодно. Вшануйте нас знову наступного понеділка!» — «Я спробую що-небудь для вас зробити», — відповів той пан і позіхнув. Щоб його ніхто не впізнав, додому він повертався кружним шляхом. Другого дня, у вівторок, «пенсіонерка» купила собі дві нові сорочки, зелену й лілову. У понеділок прийшов той добродій. Він одразу поцікавився, в якій вона сорочці. Вона була в зеленій. Тоді він роздратовано запитав, чи це не перефарбована стара, йому, мовляв, очі не замилиш, він добре все бачить. Вона показала решту сорочок, і він був з того дуже задоволений. Лілова йому припала до вподоби дужче, але наймиліша була червона, бо вона нагадувала про їхні перші зустрічі. Так Фішерле своєю кмітливістю врятував дружину від біди. А то вона в ті непевні часи померла б з голоду.