— Хутчій, панове! — раз у раз каркав він, підганяючи хлопчаків.
Ті вже просто скаженіли. І раптом вони поставали дорослими. Вони посадили його собі на плечі.
— Що ви робите, панове?
Ще кілька таких «панове», і хлопчаки повиростали зовсім. Вони підтримували його ноги, захищали горба, троє зчепилися за підручник — тільки через те, що книжка була його, один здер із нього капелюха. Книжку й капелюха вони врочисто несли попереду, сам він погойдувався ззаду на хирлявих плечах, він не був ні жид, ні каліка, а був хвацький чоловік і тямив у вігвамах. Цей шляхетний герой належав хлопцям аж до самісіньких паркових воріт. Він дозволяв трясти себе й був дуже важкий. За воротами вони, на жаль, зсадили його на землю. Потім запитали, чи прийде він сюди й завтра. Фішерле їх не розчарував.
— Панове, — сказав він, — якщо я не буду в Америці, то буду з вами!
Збуджені, хлопчаки хутко розбіглися. Вдома на більшість із них уже чекала лупка.
Фішерле неквапно поплентав вулицею, на якій його чекали костюм і пальто. Відколи він довідався, що потяг відходить рівно об одинадцятій, він почав надавати великого значення пунктуальності й обіцянкам. Іти до кравця, схоже, було ще зарано; він завернув у провулок, ступив до якоїсь кав’ярні, де від пістрявих бабенцій на нього війнуло чимось рідним, і від захвату за свою блискучу англійську хильнув добрячу чарку горілки. Потім сказав: «Thank you!», кинув на шинквас гроші, виходячи, аж у дверях обернувся й вигукував «Good-bay!» доти, доки його почули всі, а тоді потрапив просто в обійми «паспортистові», від якого, коли б не затримався, був би втік.
— О, звідкіля в тебе новий капелюх? — запитав той, дивуючись карликові не менше, ніж його новому капелюху.
«Паспортист» натрапив у цих краях уже на третього свого клієнта.
— Цсс! — цикнув Фішерле, приставивши пальця до губів, а тоді показав ним кудись назад, у кав’ярню. Щоб уникнути подальших розпитувань, він виставив лівого черевика й сказав: — Запасаюся на дорогу.
«Паспортист» зрозумів і помовчав. Така чиста робота серед білого дня та ще й перед самісіньким від’їздом на другий бік світу йому подобалася. Шкода ж було коротуна, який до самої Японії мав добиратися без грошей. Якусь мить він розмірковував про те, чи не тицьнути Фішерле кілька чималеньких купюр, справи в нього, «паспортиста», йшли непогано. Але паспорт і гроші заразом — це вже занадто.
— Якщо в якому-небудь місті потрапиш у халепу, — промовив він радше до самого себе, ніж до коротуна, — іди просто до чемпіона з шахів. Там щось уже та роздобудеш. Адреси ж бо маєш? Без адрес художникові гаплик. Гляди, не забудь адрес!
Цієї поради, кинутої мимохідь, виявилося досить для того, щоб повернути Фішерле під його ліжко. Накивати п’ятами, не попрощавшися, було б невдячністю. Ліжко не винне, що жінка така дурепа. З кишеньковим календарем художник не розлучається. Потяг о першій і п’ять хвилин відходить також точно за розкладом. Рівно о восьмій Фішерле з’явився до кравця. Костюмчик удався, як чудесна комбінація. А те, що ще залишилося від горба, сховалось під пальтом. Майстри привітали один одного, кожен нахвалював мистецтво іншого.
— Wonderful! — вигукнув Фішерле й додав: — А є ж люди, котрі навіть не тямлять по-англійському. Я знаю одного такого. Хоче сказати «thank you», а каже «сенькаю»!
Кравець, зі свого боку, найдужче в житті полюбляв hamandeggs. Два дні тому він зайшов до ресторану, а кельнер його не зрозумів.
— При цьому «day» — це «день», a «three» — це «три», — підхопив замовник. — Тепер я питаю вас: чи є мова ще легша? Японська куди важча!
— Дозволю собі з цієї нагоди зізнатися, що тільки-но ви з’явилися на порозі і я побачив лінії вашої постати, я відразу вгадав у вас блискучого знавця мов. Я цілком поділяю ваші переконання щодо нездоланних труднощів лексичного запасу японської мови. Заздрісники подейкують про десятки тисяч різноманітних літер. Ви погляньте на кричуще убозтво місцевих японських газет. Служба оголошень на допотопному рівні. Мова плодить непередбачувані хвороботворні бацили для економічного життя. Ми страждаємо від усеосяжного піднесення задля розквіту дружнього народу. Ми беремо обґрунтовану участь у марних зусиллях, відколи рана неминучої війни на Далекому Сході ось-ось має загоїтись.
— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив Фішерле, — і я про вас не забуду. Та позаяк мій потяг уже скоро відходить, давайте розстанемося друзями на все життя.