Вона намагалася прошмигнути повз нього й заходжувалась поквапно й спритно поратися коло плити. Вона думала про худого, кволого продавця в кооперативній крамниці, який казав їй «цілую ручку» тихіше, ніж решті жінок, і уникав її несміливих поглядів. Щоб довше побути поблизу нього, вона непомітно пропускала жінок, які стояли в черзі позад неї. Він був чорнявий і одного разу, коли в крамниці більш нікого не було, подарував їй сигарету. Вона загорнула її в червоний цигарковий папір, на якому майже непомітними літерами написала день і годину, коли хлопець зробив подарунок, і носила цей осяйний згорточок у себе на тілі, на тому єдиному місці, яким ніколи не цікавився батько, — біля серця, під лівою груддю. Ударів рукою дівчина боялася дужче, ніж стусанів ногами: коли батько починав її бити, вона вперто лягала долілиць, тоді сигарета залишалася ціла; до решти місць кулаки його діставались, і серце її тремтіло під сигаретою. Якщо він понівечить її, вона накладе на себе руки. Тим часом та сигарета від її кохання вже давно обернулася на порох, тому що в довгі, цілоденні години свого ув’язнення дівчина видобувала, погладжувала й цілувала свій згорточок. Залишилася тільки пучка тютюну, від якого вона не розсипала ані пилиночки.
Коли батько їв, з рота в нього йшла пара. Його щелепи, які все жували й жували, були такі самі ненатлі, як і його руки. Вона стояла поруч, щоб швиденько знов досипати в його тарілку; її тарілка була порожня. «А раптом, — потерпала вона, — він спитає, чому я не їм?» Його слів дівчина жахалася ще дужче, ніж того, що він робив. Те, що батько казав, вона почала розуміти згодом, коли стала дорослішою, а те, що він робив, впливало на неї вже від перших хвилин її життя. «Я вже поїла, батьку», — відповість вона. «їж, їж». Але за довгі роки їхнього подружнього життя він не спитав її про це жодного разу. Поки батько жував, він був заклопотаний. Його погляд, сповнений самозабуття й застиглий, дивився в тарілку. В міру того, як гора їжі на ній меншала, блиск його очей згасав. Його жувальні м’язи обурювались, їм залишалося надто мало роботи; вони ладні були ось-ось загарчати. Лихо тарілці, якщо вона раптом спорожніє! Ніж її пошаткує, виделка подірявить, ложка потрощить, а голос змете зі столу. Але на те ж і стояла поруч дочка. Вона пильно стежила за тим, що діється з його чолом. Як тільки між бровами з’являвся бодай натяк на прямовисну зморшку, вона досипала в тарілку — байдуже, скільки ще на ній залишалося. Бо залежно від того, який він мав настрій, та зморшка на чолі могла пролягти й швидше, й повільніше. Це дівчина вже затямила; спочатку, після материної смерти, вона, як і мати, стежила за тарілкою. Добром це для неї, однак, не скінчилося, від дочки він вимагав більше. Невдовзі вона оговталась і навчилася читати його настрій з чола. Траплялися дні, коли він усе доїдав мовчки. Повечерявши, він іще якийсь час сидів і плямкав далі. Вона до цього плямкання прислухалася. Якщо він плямкав гучно й довго, дівчина починала тремтіти, її чекала страшна ніч, і вона, добираючи щонайлагідніших слів, намагалася вмовити його з’їсти ще тарілочку. Здебільшого він тільки вдоволено плямкав і казав:
— Чоловік має плід своєї плоти. Хто плід його плоти? Арештантка!
І показував на неї, тільки не пальцем, а кулаком.
Її вуста мали розтягатися в усмішці й услід за ним промовляти: «Арештантка». Вона відступала далі від нього. Його важкий чобіт посувався в її бік.
— Батько має право...
— На любов своєї дитини, — голосно й чітко, як на уроці, доказувала вона батькову фразу.
Але в її душі все нишкло.
— Виходити заміж дочці... — Він випростував руку.
— Ніколи.
— Годує її...
— Добрий батько.
— Чоловіки її...
— Знати не хочуть.
— Що зробить чоловік...