Він народився 25 липня 1905 року в болгарському місті Рущук (нині Русе) на Дунаї. Його пращури були сефардами, тобто євреями, які сторіччя тому як перебралися з Піренейського півострова на Близький Схід (переважно в межах Оттоманської імперії), говорили вони мовою ладино, близькою до іспанської XV сторіччя. 1911 року родина переїхала в Манчестер, де батько вдався до комерції, одначе вже через два роки його рання трагічна смерть змусила матір із трьома синами перебратися до Відня. Англійську мову Еліас вивчив, бувши шестирічним хлопчиком, німецьку — у восьмирічному віці. Обома мовами він володів однаково, проте письменником став німецькомовним. Сказати з усією впевненістю, чому сталося саме так, нелегко.
Здавалося б, відповідь дуже проста: лише два роки, та й то ще дитиною, Канетті перебував у Англії, а потому з 1916 до 1924 року відвідував школи в Цюріху та у Франкфурті-на-Майні, з 1924 до 1929 року вивчав хімію у Віденському університеті, оселився в австрійській столиці, залишався там і після від’їзду матері з братами до Парижа, одружився. Лише гітлерівський «аншлюс» 1938 року викурив його з насидженого місця. Перебравшись до Лондона, він прожив там до своєї смерти.
Канетті у Західній Європі — прибулець, англійською володіє з дитинства і то досконало, а проте, прирікаючи себе на значні видавничі складнощі, вперто продовжує писати по-німецьки. Чому?
Відень, очевидячки, і був розгадкою. Канетті захоплювався літературним Берліном кінця 20-х років, одначе найкраще він почувався в австрійській столиці. По суті, він справді австрійський письменник. Річ не лише в тому, що критика встановила залежність його драматургії від впливу австрійських класиків — Раймунда, Нестроя, К. Крауса і що дія єдиного його роману розгортається у віденських кварталах та на віденських вулицях. Типово австрійським є саме ставлення Канетті до власної творчости, власної удачі, власної слави. Як Грильпарцер, як Музіль, як Кафка, як Брох, він писав і не поспішав публікувати написане, виявляв байдужість до тимчасового успіху і ладен був чекати свого часу.
Хоча в усьому цьому можна було б завважити випадковий збіг умонастроїв, звичок, смаків, якби не було чогось іншого. Вже мовилося, що Канетті відчував себе в Європі прибульцем. А надто в Англії, де гіпертрофована чистота традицій ставилася в ранг релігії.
Інша річ Австро-Угорська монархія. Об’єднавши численні різноликі й різномовні центрально-, східно-, південноєвропейські народи, вона чимось нагадувала якщо не вавилонське стовпотворіння, то східний базар. Корінному віденцеві годилося мати чеську бабу, мадярського діда, хорватського дядечка і силу-силенну інших родичів та свояків із Словенії, Польщі, Галичини, Німеччини, а якщо поталанить, то й з далеких Нідерландів та Іспанії. Тут і такому прибульцеві, як Канетті, легко було відчути себе «корінним». І він знайшов корені, інакше кажучи, став австрійським письменником. І ним залишився. Недарма його ім’я нерідко називають серед трьох найбільш знакових для австрійської літератури XX сторіччя імен, поставивши поряд з ним Кафку та Броха.
Про австрійське мистецтво першої третини XX сторіччя Канетті відгукнувся з роздратуванням: воно манірне, поверхове, позбавлене смаку. Він мав на оці літературне шумовиння, яке Брох охрестив «веселим Апокаліпсисом». Манірне, поверхове, позбавлене смаку мало популярність у завсідників салонів та віденських кав’ярень. Творилися ідоли, з-поміж яких, до речі, траплялись і справжні поети — на кшталт Гуго фон Гофмансталя. Час усе розставив на свої місця, і виявилося, що нове австрійське мистецтво творили геть інші люди. Так само, як Музіль і Брох, вони творили, не маючи розголосу, продовжуючи справу, започатковану класиками XIX сторіччя — насамперед Ґрільпарцером та Штифтером.
Справа ця здебільша полягала у виявленні розколин, що руйнували підмурівки замшілої тисячорічної імперії. Габсбурзька вотчина була державою майже кумедною у своєму анахронізмі, у неминучій своїй приреченості. Звідти було якось видніше, що увесь світ уже перебуває на порозі великих катастроф та глобальних перемін. Щоправда, бачили це лише найпрозорливіші.
Канетті належав до них. У його п’єсі «Весілля» йдеться про катастрофу — типово австрійську, але за своєю суттю глобальну. Звичайний австрійський прибутковий дім. У пролозі дія переноситься з квартири до квартири (домовласниці, шкільного вчителя, двірника і т. ін.), а відтак захоплюється житло радника Зегенрайха, архітектора дому, який видає заміж дочку.