— З дурненькою дитиною?
— Зараз батько...
— Заарештує її.
— На коліна батькові сідає...
— Слухняна донечка.
— Чоловік стомився від...
— Поліції.
— Якщо донечка не слухатиметься, то її...
— Наб’ють.
— Батько знає, за що її...
— Б’є.
— Він не робить донечці анітрохи...
— Боляче.
— Зате вона навчиться, як треба поводитися...
— З батьком.
Він хапав її й, посадивши собі на коліна, правою рукою щипав за шию — адже вона була заарештована, — а лівою, ляскаючи себе по потилиці, виштовхував з себе відрижку. Від того й того він діставав насолоду. Вона напружувала свій невеличкий розум, силкуючись правильно завершувати його фрази, й остерігалася заплакати. Цілими годинами він пестив її. Він показував їй власні прийоми, стусав її так і сяк, доводячи, що будь-якого злочинця можна збити з ніг влучним ударом у черево, — адже кому не стане від цього зле?
Цей медовий місяць тривав півроку. Одного дня батько вийшов на пенсію і залишився вдома. Тепер він, мовляв, візьметься за цих старців-торботрясів у будинку. Наслідком багатоденних мізкувань стало оте вічко на висоті півметра над підлогою. До його випробувань він залучив і дочку. Безліч разів вона проходила від під’їзду до сходів і назад. «Повільніше!» — гарчав він, або: «Бігом!» Одразу після цього він примусив її влізти в його старі штани й зіграти чоловічу роль. Запотиличники, якими він мав намір частувати суб’єктів у штанях, дістались і їй. Щойно побачивши крізь свіжо просвердлену дірку власні штани, він люто скочив на ноги, розчахнув двері й кількома страшними ударами збив дівчину на підлогу.
— Так треба, — вибачався він потім перед нею, ніби скривдив її вперше, — бо ти — елемент! Потолоч — під ніготь! Позносити їм голови було б іще краще! Просто напасть, тягар якийсь! Відгодовуються в худиґарнях. А держава нехай платить та кров’ю сходить! Я цих паразитів винищу до ноги! Тепер кіт удома. Миші нехай знають свою нору! Я рудий кіт. Пожеру всіх до одної! Нехай елемент відчує, що йому гаплик!
Дівчина це відчувала й тішилася зі свого прекрасного майбутнього. Батько її вже не замикатиме, адже тепер він сидітиме вдома. Він бачитиме її цілими днями, до крамниці можна буде виходити надовше, на сорок, на п’ятдесят хвилин, на цілу годину, ні, це вже занадто, вона піде до кооперативу, вона вибере безлюдний час, треба ж подякувати за сигарету, він подарував їй ту сигарету вже три місяці й чотири дні тому, вона тоді так розхвилювалась, а потім там зібралося стільки людей, вона так йому й не подякувала, що він про неї подумає, якщо він поцікавиться, чи сподобалася їй сигарета, вона скаже: дуже сподобалась, а батько її мало не забрав, сказав, що це — найвищий ґатунок, краще він її, мовляв, скурить сам.
Щоправда, батько ту сигарету ніколи й навіч не бачив; дарма, вона однаково хоче подякувати чорнявому панові Францу й сказати йому, що ґатунок був найвищий, батько знається. Може, пан Франц подарує їй ще одну сигарету. Вона її відразу й закурить, там-таки. А якщо хтось увійде, вона хутенько відвернеться й кине сигарету за прилавок. Він її встигне погасити, щоб не спалахнула пожежа. Він такий меткий. Улітку він порається у філії сам, це коли завідувач у відпустці. Від другої до третьої години людей у крамниці нема. Він зробить так, щоб ніхто нічого не помітив. Піднесе їй сірника, і сигарета загориться. «Я вас іще спалю», — скаже вона, а він злякається, він-бо такий тендітний, у дитинстві весь час хворів, вона знає. Вона візьме і обпече його сигаретою. «Ой! — скрикне він. — Моя рука! Мені боляче!» А вона вигукне: «Це я з кохання!» — і втече. Вночі він прийде, щоб викрасти її; батько спить, лунає дзвінок, вона йде відчиняти. Вона прихоплює з собою всі гроші, поверх нічної сорочки накидає на себе не старе батькове пальто, а своє власне, яке їй ніколи не дозволяють одягати, тепер у неї вигляд дівчини на виданні, і хто ж стоїть біля під’їзду? Він. Їх чекає розкішна карета, запряжена чотирма вороними. Він подає їй руку. Лівою притримує шпагу, він кавалер і вклоняється їй. На ньому випрасувані штани. «Я прийшов, — каже.— Ви мене обпекли. Я шляхетний лицар Франц». Вона завше так думала. Для кооперативної крамниці він, таємний лицар, надто вродливий. Він просить у неї дозволу вбити батька. Йдеться про його честь. «Ні, ні! — благає вона. — Він занапастить вашу високість!» Пан Франц відштовхує її вбік, вона вихоплює з кишені всі гроші й подає йому, він пронизує її поглядом, йому потрібна честь. Зненацька, в комірчині, він відтинає батькові голову. На радощах вона плаче, ох, якби ж до цього дожила була нещасна мати, вона жила б і досі. Пан лицар Франц бере червону батькову голову з собою. У під’їзді він каже: «Ласкава панно, сьогодні ви відчиняли двері востаннє, я викрадаю вас із дому». Потім її невеличка ніжка стає на приступку карети. Він допомагає їй піднятися. Там вона зручненько сідає, місця в кареті задосить. «Ви повнолітня?» — питає він. «Двадцять минуло», — відказує вона, двадцятьох їй не даси, до цього вечора вона була татусева донька. (Насправді їй шістнадцять, якби тільки він не помітив.) Заміж вона хоче вже задля того, щоб піти з дому. І вродливий чорнявий лицар просто в кареті, яка мчить, кидається їй до ніг. Він одружиться на ній, тільки на ній, а то його відважне серце розіб’ється на шматки. Вона сором’язливо гладить його чуб, він чорний. Пан Франц каже, що в неї гарне пальто. Вона носитиме його до самої смерти, воно ще нове. «Куди ми їдемо?» — питає вона. Вороні цокають копитами й форкають. У місті так багато будинків. «До матері, — каже він, — нехай і вона потішиться». На кладовищі вороні спиняються, саме навпроти того місця, де лежить мати. Ось її надгробок. Лицар кладе біля нього батькову голову. Це його дарунок. «А ти нічого не маєш для матері?» — запитує він; ох, як їй соромно, як соромно, він щось приніс її матері, а вона — нічого. І тоді вона дістає з-під нічної сорочки червоний згорточок — у ньому сигарета кохання — й кладе його поряд із червоною головою. Мати радіє щастю дітей. Обоє стають навколішки біля материної могили й просять у неї благословення.