— Полі! — гарчав він. — Полі, гроші ж бо осьдечки!
— Мене звати Анна, — промовила вона суворо й холодно.
Він сказав ще раз «Полі!», її голос дійняв його до живого, руки стислися в кулаки, душу йому заполонили ніжні почуття.
— Що сьогодні їстиме добрий батько?
— Нічого.
— Полі повинна йому щось зварити.
— Анна! Анна! — закричала дівчина.
Зненацька вона схопилася на ноги, стусанула його так, що будь-який інший батько вже б задер ноги, навіть він узяв цей стусан до відома, вибігла до комірчини (двері між двома кімнатами були виламані, а то вона замкнула б його), скочила, щоб стати вищою від нього, в черевиках на ліжко й закричала:
— Ти накладеш за це головою! Полі — від слова «поліція»! Твоя голова дістанеться матері!
Він зрозумів. Вона погрожувала донести на нього. Плід його плоти хоче звести на батька наклеп. Задля кого він живе на світі? Задля кого шанується? Він вигрів у себе в пазусі гадючий елемент, їй місце на шибениці. Він придумує спеціально для неї вічко, щоб вона чогось навчилась, і тепер, коли йому приступний світ і жінки, він залишається з нею, залишається, бо душа в нього добра й жаліслива. А вона хоче сказати, буцімто він робить щось не так! Це не його дочка! Та стара його обманула! Він був не дурний, коли давав їй лупки. Нюх ніколи його не зраджував. Шістнадцять років викидав гроші на чужу дочку! Таж будинок стільки не коштує. З року в рік людство стає чимдалі гірше. Скоро розженуть поліцію, і до влади прийдуть злочинці. Держава скаже: «Я пенсій не платитиму», — і світ розсиплеться на порох! Людина має натуру. Злочинець плодиться, і Господь Бог ще подивується!
Згадувати Господа Бога він зважувався нечасто. До найвищої інстанції, під якою ходив на світі, він ставився з шанобою. Господь Бог стояв вище, ніж начальник поліції. Тим глибше перейнявся Бенедикт Пфаф небезпекою, що нависла цього дня над самим Богом. Він з легким серцем стяг нерідну дочку з ліжка на підлогу й бив її до крови. Але справжнього задоволення не відчував. Він працював механічно, те, що він казав, було сповнене туги й глибоких жалощів. Його удари суперечили його голосу. Гарчати йому взагалі перехотілося. Ненароком він якось згадав таку собі Полі. Його м’язи ту ж мить виправили цю помилку. Ім’я баберії, яку він карав, було Анна. Ця баберія запевняла, нібито вона — те саме, що і його дочка. Він їй не вірив. У неї лізли коси, а позаяк вона захищалася, то зламалося два пальці. Вона щось бурмотіла про його голову, немовби якийсь найпослідущий різник чи кат. Поліцію обкладала прокльонами. Видно було, що проти поганих нахилів безсиле навіть найкраще виховання. Мати була нічого не варта. Хвора й цуралася роботи. Він міг би хоч зараз спровадити дочку до матері, її місце там. Але ж не такий він чоловік. Він відмовився від цього наміру й пішов у шинок обідати.
Від цього дня вони сприймали одне одного тільки як чуже тіло. Анна варила їсти й ходила до крамниці. Кооперативної уникала. Вона знала, що чорнявий Франц сидить у в’язниці. Він украв гроші задля неї, але виявився не достатньо спритним. Лицареві вдається все. Відколи Анна втратила свою сигарету, вона його не любила. Батькова голова трималася на плечах міцніше, ніж будь-коли; очі його по-жебрацькому виглядали у вічко жебраків. Вона показувала йому свою зневагу тим, що його винаходу просто не помічала. Його уроки вона прогулювала. Що кілька днів з язика в нього злітали нові спостереження. Вона виконувала свою роботу, сидячи навпочіпки біля нього, спокійно слухала й мовчала. Вічко її не цікавило. Коли батько робив примирливий рух і пропонував їй поглянути, вона байдужно хитала головою. Задушевним розмовам за столом настав край. Вона насипала в обидві тарілки — свою і його, сідала, їла, хоч і небагато, й досипала йому аж тоді, коли наїдалася сама. Він поводився з нею так само, як і колись. Йому бракувало її жаху. Б’ючи її, він казав собі, що її серце до нього вже не привертається. Через кілька місяців він купив собі чотирьох гарненьких канарок. Троє з них були самчики; навпроти них він почепив невеличку клітку з самичкою. Ті троє виспівували як навіжені. Він нестримно вихваляв їх. Як тільки вони заводили свої колінця, він опускав затулку на вічку, підводився й слухав їх навстоячки. Його святобливість не давала йому після цих закличних трелей заплескати в долоні. І все ж він казав: «Браво!» й переводив свій сповнений захвату погляд із пташок на дівчину. Всі сподівання він покладав на це жагуче витьохкування самчиків. Але і їхні співи не могли анітрохи розворушити Аннину байдужність.