Одноманітність світу помалу його заспокоювала. Велика подія минулого дня втрачала свої обриси. Та галюцинація рідко зринала серед тих, хто проходив туди й сюди. Від синьої барви в ній уже й сліду не лишилося. Заборонені спідниці, котрі були йому все ж таки байдужі, намагалися прибирати різноманітних кольорів. Того цілком певного синього, якого не можна було сплутати з жодним іншим, яскравого, образливого й підлого, не носив ніхто. Причина цього факту, з погляду статистики просто-таки дивовижного, була проста. Галюцинація живе доти, доки з нею не борешся. Зберися на силі й навіч уяви собі небезпеку, під якою ходиш. Наповни свою свідомість образом, котрий наганяє на тебе страху. Опиши прикмети своєї галюцинації, як це роблять для розшуків у поліції, й тримай цей опис завжди напохваті. Потім примусь себе поглянути в очі дійсності й спробуй знайти в ній галюцинацію. Якщо знайдеш її десь у реальному світі, то знай, що ти божевільний, і йди лікуватись до відповідних фахівців. А якщо синя спідниця ніде не трапиться, ти її подолав. Хто ще здатний відрізнити дійсність від фантазій, той не має сумніву в силі свого духу. Впевнености, так тяжко добутої, вистачить навік-віків.
Увечері сторож приніс страву, що її зварила Тереза, й загнув за неї таку ціну, як у готелі. Кін заплатив одразу й вечеряв з апетитом.
— Дуже смачно! — сказав він. — Я своєю роботою задоволений!
Вони сиділи поруч на ліжку.
— Знов нікого не було, от уже день! — зітхнув Пфаф і з’їв понад половину, хоча прийшов, власне, вже неголодний.
Кін був радий, що миска швидко порожніє. Невдовзі він передав те, що не доїв, сторожеві, й запопадливо став навколішки.
— Ти ба! — рикнув Пфаф. — Ви вже добрали смаку! Це все через моє вічко! Людина просто закохується.
Він сяяв і за кожною фразою ляскав себе по стегну. Тоді відставив миску, відштовхнув убік професора, що намагався проникнути в темінь, і запитав:
— Усе гаразд? Зараз погляну! — Припавши оком до вічка, він бурмотів: — Ого! Ця Пільц знов одколює колінця. О восьмій приходить додому. Чоловік жде. І що ж вона йому зварила? А дулю! Я вже багато років чекаю вбивства. Другий стоїть надворі. У чоловіка не вистачає духу. Я б її задушив, душив би тричі на день. От сучка! Все стовбичить і стовбичить. Він її любить, як скажений. Чоловік і гадки не має. Ось що таке боягузтво! Я бачу все!
— Таж темно вже! — кинув Кін, критично й воднораз заздрісно.
Сторож зайшовся сміхом, як це з ним нерідко траплялось, і всією своєю вагою гепнувся на підлогу. Половина його тіла опинилася під ліжком, друга стрясала стіну. Так він лежав довго. Кін злякано забився в куток. У комірчині від стіни до стіни котилися здиблені хвилі сміху, він був їм перешкодою й намагався уникнути їх. Тут він почувався все ж таки трохи чужим. Самотність у пообідню пору влаштовувала його куди більше. Він потребував спокою. Цей найманець, цей варвар розкошував лише серед гармидеру. І раптом той і справді підвівся, важкий, як бегемот, і запирхав:
— А знаєте, пане професор, яке прізвисько я мав колись у поліції? — Він поклав свої кулачиська на двоє кволих плечей. — Я — Рудий Кіт! Насамперед через те, що в мене така рідкісна масть, а крім того, я все бачу в темряві. У мене очі! У хижих котів це звичайна річ!