Перше тьмаве світло застало його вже за роботою. О шостій він, стоячи навколішках, оглядав уранішні сутінки, що поволі розповзалися в коридорі. Пляма на стіні навпроти набувала своїх справжніх обрисів. Тіні, хто знає й від чого — від якихось предметів, не від людей, але від яких предметів? — падали на плити, переходили в сіризну небезпечного й нетактовного відтінку й наближалися до кольору, визначенням якого він зовсім не хотів псувати собі початок дня. Не зосереджуючись на цих тінях, він попросив їх, спершу чемно, щезнути чи прибрати іншого кольору. Тіні зволікали. Він поквапив їх. Його уваги не уникло те, що вони почуваються невпевнено. Він вирішив заявити ультиматум і настрахав, що якщо вони не послухаються, то він не схоче їх і знати. Він має в своїх руках, мовляв, і інші засоби натиснути на них, він їх попереджує, він не беззахисний, він нападе на них зненацька, із засідки, і покладе край їхній зарозумілості й гордощам, їхній чванькуватості й нахабству одним ударом сокири. Вони й так мають жалюгідний, просто смішний вигляд, їхнє існування залежить від плит. А плити нічого не варто потрощити. Кілька ударів — і їхнім нікчемним уламкам залишиться тільки тужно замислитись — про що? А про те, чи справедливо мучити безневинного чоловіка, який нічого поганого нікому не зробив, який, покріпившись сном, саме готується до свого вирішального бою. Бо сьогодні він вирве з корінням учорашню напасть, знищить її, загребе й забуде про неї.
Тіні вагались; ясні смуги, що відділяли їх одну від одної, ширшали і яскраво світилися. Годі й сумніватися, Кін здолав би своїх ворогів і сам. Але цієї хвилини на допомогу йому прийшли якісь громіздкі штани й украли в нього честь переможця. Важкі ноги ступили на плити й спинились. Якийсь величезний черевик піднявся, описав по той бік вічка коло, описав любовно, немовби остерігаючись це вічко скривдити й тільки намагаючись переконатися в тому, що колишня його добре відома форма не зазнала змін. Потім той черевик зник, і такі самі вияви ніжности дозволив собі другий, тільки коло він окреслював уже в протилежний бік. Після цього ноги рушили далі. Почувся гомін, брязкання ніби ключів, щось скреготнуло й клацнуло. Тіні охнули й щезли. Тепер можна було спокійно зізнатися собі: вони були сині, просто-таки сині. Той вайлуватий чоловік знову пройшов повз вічко. Треба було б йому подякувати. Обійшлися б і без нього. Тіні — це тіні, їх відкидає якийсь предмет. Прибери той предмет — тіні застогнуть і вмруть. Що тут прибрали? Відповідь міг би дати лише той, хто це зробив. Поріг переступив Бенедикт Пфаф.
— Ти ба! Вже на ногах! Доброго вам раночку, пане професор! Ви — сама старанність. А я приніс мастило. Чули, як риплять вхідні двері? Чоловік спить у ліжку непросипно, ведмідь у барлозі — проти нього сирітка. Тут спали втрьох, коли ще були живі покійна дочка й моя стара. Я дам вам одну пораду як товариш і господар цього притулку. Зоставайтеся внизу, де ви оце лежите. Тут ви побачите, як-то кажуть, чудо природи. Будинок прокидається. Всі біжать на роботу. Люди поспішають, вони сплять надто довго, самі бабери та сплюхи. Якщо вам пощастить, пройдуть три пари ніг одразу. Цікаве видовище! Нічого не втямиш. «Ага!» — думаєш собі, а тим часом там уже, виявляється, хтось зовсім інший. Балаган, та й годі! Тільки не дуже смійтеся, скажу я вам. А то це буде ваш останній ранок перед похороном.
Горлаючи щось далі, розчервонівшись, як буряк, — так його потішив власний жарт, — він залишив Кіна самого. Отже, та огидна тінь, оті мерзенні рясні пасмуги — від грат на воротях під’їзду. Як тільки назвеш речі справжніми іменами, вони відразу втрачають свої небезпечні чари. Первісна людина називала все і всіх не так. Вона жила серед суцільних жахливих чарів. Де й коли їй не загрожувала небезпека? Наука звільнила нас від марновірства й віри. Вона послуговується завжди тими самими назвами, переважно грецько-латинськими, й позначає ними реальні речі. Непорозуміння неможливі. Хто б міг припустити, наприклад, що двері — це щось інше, а не вони самі чи принаймні їхня тінь?
Сторож таки казав правду. Численні штани виходили з дому; спочатку прості, тупі, не вельми доглянуті, які свідчили про те, що особливої уваги їм не приділяють, а також, як сподівався Кін, можливо, про наявність дещиці розуму. І що далі, то штани з’являлися гостріші; і рухалися вони вже не так поквапно. Коли один ніж підходив надто близько до другого, Кін потерпав, що вони поріжуться, й гукав: «Обережно!» В око йому впадали всілякі прикмети, і він не боявся визначати колір, тканину й вартість, чи є дірки, які штани завдовжки й завширшки, як пасують до черевиків, чи є плями й від чого вони; і хоч цього матеріалу було дуже багато, йому іноді вдавалися непогані визначення. Близько десятої, коли стало спокійніше, він спробував з вигляду штанів робити висновки про вік, удачу й фах їхніх господарів. Йому здавалося, що неважко випрацювати систему, яка давала б змогу розпізнавати людей за штаньми. Він поклав собі написати про це невеличку статтю, за три дні з нею можна буде впоратися завиграшки. Напівжартома він почав дорікати певному вченому, який досліджував кравецьку галузь. Але час тут, унизу, для нього однаково втрачений, хоч би що він робив. Кін добре розумів, чому так прилип до цього вічка. Вчорашнє минуло, вчорашнє мало минути. А наукова зосередженість справляла на нього надзвичайно цілющий вплив.