Поміж чоловіків, які вирушали на роботу, вперто й настирливо впихалися жінки. Вони були на ногах уже від самого рання. Невдовзі вони повертались, і тепер їх ставало вдвічі більше. Мабуть, жінки виходили до крамниць. Чути було, як вони вітаються, не шкодуючи одна для одної люб’язностей. Навіть особливо гострі й особливо поважні штани затримувалися. Свою чоловічу покору вони виказували по-різному. Один щосили клацнув підборами, і в низько розташованих Кінових вухах аж позакладало від різкого болю. Інші погойдувалися на носаках, двоє попідтинали коліна. У декотрих починали посмикуватися рубці на штанях. Необачна симпатія виказувала себе гострим кутом, що його утворювали штани й підлога. Хоч би один, один-однісінький чоловік, думав Кін, показав якій-небудь бабезі свою відразу й замість гострого кута вибрав тупий. Такого не було. Треба зважити на пору дня: люди щойно повставали з постелей, позалишавши в них своїх законних дружин, адже весь будинок був одружений. Їх чекав новий день і робота. Вони поспішали вийти з дому. Від їхніх ніг на глядача віяло свіжістю й бажанням працювати. Які перспективи! Скільки снаги! Їх чекало не духовне життя, але все ж таки життя, дисципліна, розпорядок, знайомі цілі, усвідомлені причини, плетиво взаємозв’язків, творіння, плин їхнього часу, розподіленого за їхньою власною волею. А що їм траплялося в під’їзді? Сусідова дружина, дочка, кухарка, і зводив їх не випадок. Так влаштовували самі бабенції; вони чигали за дверима помешкань; ледве зачувши ходу того, кого вони прирекли до свого кохання, вони вислизали за ним, прослизали перед ним, вислизали десь ізбоку, такі собі маленькі Клеопатри, кожна ладна будь-що збрехати, вони скиглять, стеляться листом, намагаючись запобігти уваги, обіцяють свою ласку, свою провину, жорстоко роздирають своїми кігтиками такий прекрасний цілий день, до якого простують чоловіки, достатньо дужі і вправні для того, щоб чесно покраяти його самим. Бо чоловіки ці зіпсуті, вони живуть у школі своїх дружин; вони ненавидять своїх дружин, ну звісно, але замість того, щоб згуртувати свою ненависть, вони біжать до ще однієї жінки. Котрась усміхнеться й вони вже зупинились. Як вони принижуються, переносять свої плани, широко розставляють ноги, марнують час, виторговуючи крихти втіх! Скидаючи капелюха, вони опускають його так низько, що аж перехоплює дух, на таке несила дивитись. Якщо той капелюх падає на землю, по нього тягнеться зігнута в лікті рука, а вслід за нею — ошкірене обличчя. Ще хвилю тому воно було таке поважне! Цій жіночці пощастило відібрати в чоловіка його поважність. Свою засідку бабенції цього будинку влаштовують якраз перед вічком. Навіть коли вони діляться жіночими таємницями, їм потрібно, щоб ними милувався хтось третій.
Але Кін ними не милувався. Він міг би їх і не помічати, Бог свідок, це було б йому зовсім не важко, досить лише захотіти. Здатність не помічати у вченого в крові. Наука — це мистецтво не помічати. Він не вдається до цього свого мистецтва з цілком зрозумілої причини. Бабенції — невігласи, вони дурні й нестерпні, вони — одвічна перешкода. Який багатий був би без них світ — величезна лабораторія, напхом напхана бібліотека, пристанище щонайнапруженішої праці вдень і вночі! А втім, задля справедливости треба віддати належне жінкам і сказати одне: вони носять спідниці, але, як досі мав змогу переконатися Кін, не сині, жодна жінка з цього будинку не нагадує про ту, котра колись давно пропливала цим вестибулем і зрештою, хоч і надто пізно, померла жалюгідною голодною смертю.