Так цей новий фах виявився хитрішим від нього. Розпочинав Жорж із відчуття вбогости, в глибокій святобливості перед безоднями й вершинами, які досліджував. Минуло небагато часу — і з нього постав немовби спаситель, оточений вісьмома сотнями друзів (і то яких друзів!), мешканців його лікарні, шанований тисячами людей, яким він повернув їхніх близьких. Бо коли людина не має таких близьких, яких можна мордувати й любити, їй здається, що не варто й жити.
Тричі на день, коли Жорж обходив палати, йому влаштовували овації. Він до цього звик; що поквапніше бігли йому назустріч, що бурхливіше його обступали, то впевненіше знаходив він потрібні слова й міміку. Хворі — то була його публіка. Вже біля першого корпусу він чув знайомий гомін голосів. Тільки-но хтось помічав його з вікна, як гамір набував певного тону й ладу. Цієї переміни він чекав. Здавалося, ніби всі раптом починали плескати в долоні. Жорж мимоволі всміхався. Численні ролі ввійшли йому в плоть і кров. Його душа прагнула щомиті перевтілюватись. Його супроводжував добрий десяток асистентів, які вчилися в нього. Багато з них були старші, більшість працювали на цій ниві довше, ніж він. Вони дивилися на психіатрію, як на окрему медичну галузь, а на себе — як на чиновників, що відали божевільними. Все, що стосувалося їхнього фаху, вони опановували старанно і з надією. Іноді ці люди навіть погоджувалися з божевільними твердженнями хворих, бо так рекомендували підручники, з яких вони здобували свої знання. І всі, від першого до останнього, ненавиділи молодого директора, який щодня нагадував їм про те, що вони — слуги, а не визискувачі хворих.
— Ви бачите, панове, — казав, бувало, він, коли залишався з ними сам, — які ми жалюгідні йолопи, які зашкарублі зануди проти цього геніального параноїка. Ми сидимо як пні, а він одержимий. Ми сидимо на власному досвіді, а він одержимий власним. У цілковитій самотності, як Земля, він несеться крізь свій всесвіт. Він має право боятися. Він докладає більше розумових зусиль, щоб пояснити й захистити свій шлях, ніж ми всі гуртом, щоб пояснити й захистити свої шляхи. Він вірить у те, що йому малюють його відчуття. Ми своїм здоровим відчуттям не довіряємо. Тільки окремі з нас, віруючі, чіпляються за той досвід, що його тисячі років тому набули для них інші. Щоб блискавично осягати речі й людей, нам потрібні видіння, одкровення, голоси, а якщо їх немає в нас самих, ми беремо їх із традицій. Віруючими ми стаємо через власну вбогість. А особливо вбогі відмовляються й від цього. А він? Він аллах, пророк і мусульманин в одній особі. Хіба чудо перестає бути чудом тільки через те, що ми наліплюємо на нього ярлик «paranoia chronica»? Ми сидимо на власному тлустому розумі, як здирники на своїх грошах. Розум, як ми його розуміємо, — це непорозуміння. Якщо є життя суто духовне, то ним живе цей божевільний!
Асистенти слухали його з удаваною цікавістю. Коли йшлося про їхню кар’єру, вони не цуралися пограти комедію. Багато важливіші від його загальних міркувань, з яких вони потай кепкували, для них були його спеціальні методи лікування. Вони ловили на льоту кожнісіньке слово, яке він у щасливу мить натхнення кидав хворому, і наввипередки послуговувалися ним, сповнені твердої рішучости домогтися так того самого, що й він.
Один старий чоловік, колись сільський коваль, що пробув у лікарні вже дев’ять років, свого часу втратив усе добро через те, що в його рідних краях стало дуже багато автомобілів. Кілька тижнів вони з жінкою страшенно бідували, а тоді вона не витримала й утекла від нього з якимсь унтер-офіцером. Одного ранку, коли коваль, щойно прокинувшись, почав нарікати на їхнє горе, вона не відповіла — в хаті її не було. Чоловік оббіг усе село, двадцять три роки він прожив із нею, в його оселю вона прийшла ще дитиною, він одружився на ній, коли вона була ще зовсім дівчинка. Шукав він її і в сусідньому містечку. Сусіди порадили йому розпитати в казармі про сержанта Дельбеуфа, якого він ніколи й навіч не бачив. Той три дні тому пропав, сказали йому, запевне вже дременув за кордон, адже за дезертирство його чекала сувора покара. Жінки коваль ніде не знаходив. Заночував він у місті. Гроші йому позичили сусіди. Він заходив до кожного шинку, зазирав під столи й бурмотів: «Жанно, ти тут?» Не було її й під лавами. Коли він перехилявся через шинквас, люди кричали: «Він лізе за виторгом!» — і випихали його за двері. Зроду-віку його мали за чоловіка чесного. За весь час, поки коваль жив із тою жінкою, він жодного разу її не бив. Вона завжди з нього сміялася, бо він був зизуватий на праве око. Він із цим мирився. Тільки казав: «Мене звати Жан! Зараз матимеш у мене на горіхи!» Ось як добре він до неї ставився.