Другого разу в камері сидів один учитель. Він мав гарну вимову, й через це Жан розповів йому свою історію.
— Як вас звати? — запитав учитель.
— Жан Преваль!
— Дурниці! Вас звати Вулкан! Ви зизоокий і кульгавий. Ви коваль. Добрий коваль, якщо кульгаєте. То впіймайте дружину!
— Впіймати?
— Вашу дружину звати Венера, а сержанта — Марс. Я розповім вам одну історію. Я чоловік освічений. Тільки крав.
І Жан, широко розплющивши очі, приготувався слухати. Така ж бо новина — жінку можна спіймати! Це й неважко. Один старий коваль так і зробив. Жінка обдурювала його з одним вояком, міцним, молодим парубком. Коли Вулкан, коваль, ішов до кузні, той красунчик, Марс, пробирався до нього додому й спав з його жінкою. Домашній півень їх побачив, обурився й доніс господареві. Вулкан викував тенета, такі тонюсінькі, що їх навіть не було видно (давні ковалі зналися на своєму ремеслі), й хитро розіпнув їх навколо ліжка. Ті двоє в нього й забралися — бабенція та вояк. Тоді півень полетів до господаря й прокукурікав: «Вони вдома». Коваль хутко покликав своїх родичів і все село. «Сьогодні я влаштую вам свято, — каже, — зачекайте надворі, зачекайте!» А сам прослизнув до хати, підкрався до ліжка й, побачивши дружину з тим парубком, ледве не заплакав. Двадцять три роки прожив він з нею й жодного разу навіть не вдарив! Сусіди чекали. Він затяг тенета, затяг туго-туго, вони попалися, він її заскочив, дружину. Парубка коваль відпустив на волю, тільки кожен з односельців затопив йому в пику. Потім усі прийшли до коваля й питають: «Де ж твоя жінка?» А коваль її сховав. Їй було соромно, він був радий.
— Отак треба робити! — додав учитель. — Історія ця правдива. На згадку про неї іменами тих людей назвали три зірки: Марс, Венера й Вулкан. На небі їх видно. Щоб побачити Вулкана, треба мати гостре око.
— Тепер я знаю, — сказав Жан, — чому я ловив зірки.
Згодом його забрали звідти. Вчитель залишився в камері. А Жан знайшов собі нового товариша. Той чоловік був вродливий. З ним було про що погомоніти. Всі горнулися до цього. Жан ловив дружину. Часом йому щастило. Тоді він радів. Нерідко він бував сумний. Тоді до палати приходив його товариш і казав:
— Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?
Товариш завжди казав правду. Не встигав він роззявити рота, а жінка вже тут і вродилася. «Ти ж зизоокий!» — казала вона Жанові. Той сміявся, сміявсь і сварився: «Ось матимеш у мене на горіхи! Мене звати Жан!»
Цей коваль, який жив у лікарні вже дев’ять років, невиліковним зовсім не був. Спроби директора відшукати його дружину нічого не дали. Навіть якби ту жінку знайшли, то хто примусив би її повернутися до чоловіка? Жорж уявляв собі, як би він насправді довів до завершення сцену, що так тішила коваля. Він поставив би у себе в помешканні ліжко, розіпнув би тенета, і нарешті з’явилася б жінка. Жан тихенько увійшов би й затяг тенета. Обоє казали б одне одному ті самі свої слова. Жан хвилювався б дедалі дужче й дужче. Тенета й дев’ять років відійшли б у забуття. «Ох, якби ж мені знайти ту жінку!» — зітхав Жорж.
Повернути її він допомагав Жанові щодня. Він так палко прагнув, щоб вона з’явилася, що міг уже подати її ковалеві, так ніби носив її з собою. Асистенти, його мавпенята, мали підозру, що тут криється якийсь таємничий експеримент. Мабуть, директор лікує чоловіка тими словами. Коли котромусь із них траплялося ввійти до палати самому, він не проминав нагоди промовити чарівну формулу: «Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?» Незалежно від того, тужив Жан чи був веселий, слухав їх чи затуляв собі вуха, вони однаково набридали йому цією доброзичливою вигадкою свого вчителя. Якщо коваль спав, вони будили його, якщо замикався в собі, на нього гримали. Вони шарпали його й термосили, казали, що він обмежений і тупий, глумилися над пам’яттю про його дружину. Ту фразу вони повторювали на тисячу ладів, залежно від їхньої вдачі й настрою, і коли це нічого не давало — коваль дивився на них байдуже, мов на порожнє місце, — у них з’являлася ще одна причина покпити з директора. Роками цей блазень вдавався до своєї нехитрої спроби, й далі сподіваючись однією простенькою фразою повернути глузд невиліковному!
Жорж позвільняв би їх усіх до одного; його зв’язували з ними контракти попереднього директора. Жорж знав, що до пацієнтів вони ставляться недоброзичливо, й потерпав за долю хворих у тому разі, якщо він раптом помре. Він не розумів, чому вони так дріб’язково саботують його, поза всяким сумнівом, самовіддану й корисну навіть у їхніх очах працю. Помалу він оточив би себе людьми, які були б аж такими митцями, щоб допомагати йому. По суті, асистенти, які дісталися йому від попередника, боролися за своє існування. Вони здогадувалися, що він не може з ними нічого зробити, й підхоплювали крихти його думок, щоб, коли їхні контракти скінчаться, прилаштуватися де-небудь бодай на правах його здібних учнів. Тонко відчував він і те, що діється в людях, занадто простих, млявих і від природи врівноважених, щоб коли-небудь стратити розум. Коли Жорж стомлювався й хотів відпочити від тієї високої напруги, яку йому передавали його божевільні друзі, він поринав у душу котрогось зі своїх асистентів. Усе, що робив Жорж, позначалося на чужих людях. Зокрема і його спокій; тільки знайти його тут Жоржеві було дуже важко. Дивовижні відкриття викликали в нього посмішку. Що, приміром, думали про нього ці полохливі душі? Нема сумніву, вони намагалися якось пояснити його успіхи і його прозірливу відданість, що її Жорж доводив своїм хворим. Наука привчила їх вірити в причини. Загалом люди статечні, церемонні, вони свято дотримувалися поглядів і звичаїв свого часу. Вони любили насолоду й геть усе пояснювали прагненням до насолоди; ця модна манія часу володіла всіма головами й мало чого досягала. Під насолодою вони розуміли, певна річ, споконвічні погані звички й непристойності, яким, відколи світ заселили тварини, огидно й невтомно віддається індивід.