Про багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було, вони й не здогадувались. Бо вони були люди освічені, а освіта — то бастіон індивіда для захисту від маси в ньому самому.
Наша так звана боротьба за існування — це не менш запекла, ніж за харчі та любов, боротьба й за те, щоб убити масу в нас самих. За певних обставин ця боротьба стає такою жорстокою, що навіть штовхає індивіда на самовіддані вчинки чи й дії, які суперечать його власним інтересам. Як маса «людство» існувало вже давно, ще доти, як придумали саме це розпливчасте поняття. Ця страхітлива, могутня, дика й неприборкана тварина нуртує в нас усіх, у глибинах куди глибших, аніж материнські. Попри свою давність, вона — наймолодша тварина, найважливіше творіння землі, її мета і її майбутнє. Ми нічого про неї не знаємо; ми й досі живемо так, немовби ми — індивіди. Іноді маса накочується на нас, ніби громохка гроза, ніби суцільний розбурханий океан, де кожна краплина жива й прагне того самого. Ця маса ще, буває, раптом розпадається, і тоді ми — знову ми, вбогі й самотні. Впадаючи в спогади, ми не годні збагнути, як це нас могло бути так багато, як це ми могли бути такі великі й згуртовані. «Недуга», — пояснює тут той, хто зазнав поразки від розуму; «Звір у людині», — заспокоює там агнець смирення, і обом невтямки, як це недалеко від істини. А тим часом маса в нас готується до нового натиску. Одного разу вона не розпадеться, спочатку, можливо, десь в одному місці на планеті, і звідти почне пожирати все довкола, доки сумнівів щодо неї вже не залишиться ні в кого, бо вже не буде жодних «я», «ти», «він», а буде тільки вона, маса.
Одним своїм відкриттям Жорж трохи пишався, а саме: роль маси в історії й житті індивіда, її вплив на певні зміни душі. У своїх пацієнтів йому пощастило довести наявність і того, й того. Безліч людей божеволіють через те, що маса в них особливо сильна й не може погамуватися. Не інакше пояснював він і самого себе та свою діяльність. Колись він жив задля особистих пристрастей, задля власного шанолюбства й жінок; тепер він дбав лише про одне: невпинно втрачати себе. У цій діяльності він підступив до прагнень і почуттів маси ближче, ніж решта індивідів довкола нього.
Його асистенти шукали пояснення, яке більшою мірою влаштовувало б їх. Чому, запитували вони, директор у такому захваті від цих причинних? Тому що він сам такий, тільки наполовину. Чому він їх лікує? Тому що не може змиритися з тим, що вони ще причинніші, ніж він. Він їм заздрить. Йому не дає спокою те, що вони є. Їх вважають чимось особливим. У ньому живе хворобливе прагнення привернути до себе стільки ж уваги, скільки її привертають до себе вони. Світ дивиться на нього, як на звичайного вченого. Чогось більшого він не доскочить, годі й сумніватися. Він помре директором клініки, при своєму розумі й, слід сподіватися, скоро. «Я хочу бути божевільним!» — кричить він, як мала дитина. Цю його сміховинну забаганку породило, звичайно ж, якесь юнацьке враження. Його не завадило б обстежити. Пропозицію піти на таке обстеження він, звісно, відхилив би. Він егоїст, із такими людьми краще справи не мати. Уявлення про душевну хворобу в нього від юних років пов’язане з похіттю. Він боїться імпотенції. Якби він спромігся переконати себе в тому, що він — божевільний, йому ніколи не загрожувала б імпотенція. Перший-ліпший придурок дає йому більше радости, ніж він сам собі. «Чому вони мають діставати від життя більше, ніж я?» — нарікає він. Жорж Кін почувається вкрай обділеним. Він страждає від комплексу меншовартости. Він мучить себе заздрощами доти, доки тих причинних виліковує. Цікаво, що в нього на душі, коли він виписує їх із лікарні? Йому не спадає на думку, що натомість прийдуть нові. Він перебивається невеличкими скороминущими тріумфами. Ось що таке ця знаменитість, якою захоплюється світ!..