Вощана табличка нестерпно тисла. Те, що на ній закарбовувалося, мало вагу. В передостанній палаті раптом з’явилася дружина. Вона примчала бігом.
— Телеграма! — вигукнула дружина й засміялася йому у вічі.
— І через це ти так стараєшся?
Люб’язність стала в нього личиною; іноді йому хотілося скинути її, це була б вершина його грубощів. Він розгорнув телеграму й прочитав: «Я геть здурів. Твій брат». З усіх можливих новин цієї Жорж сподівався найменше. Невдалий жарт? Містифікація? Ні. Проти цього свідчило слово «здурів». Таких його брат не вживав. Коли вже він так написав, виходить, щось там не те. У душі Жорж подякував телеграмі. Поїздка неминуча. Він має виправдання перед самим собою. Більш нічого він собі тепер і не бажав. Дружина прочитала телеграму.
— Хто він такий, твій брат?
— Та я, бач, ніколи тобі про нього не розповідав. Найбільший із нині живих синологів. У мене на столі лежать кілька останніх його робіт. Я не бачив його вже дванадцять років.
— Що ти робитимеш?
— Сяду на перший-таки швидкий потяг.
— Завтра вранці?
— Ні, зараз.
Вона скривила губи.
— Так, так, — промовив він у задумі. — Йдеться про мого брата. Він у поганих руках. А то як би він дійшов до такого, щоб посилати цю телеграму?
Вона порвала телеграму на дрібненькі клаптики. І чого це їй не спало на думку порвати її відразу! Хворі кинулися збирати рештки. Усі її любили, кожному кортіло мати від неї щось на згадку, дехто ті клаптики ковтав. Більшість ховали їх біля серця або в штани. Платон-філософ з гідністю стояв поруч. Він уклонився й сказав:
— Мадам, живемо серед світу!
Кружними шляхами
Жорж довго спав; згодом потяг зупинився. Жорж підвів очі; до вагонів сідало багато людей. До його запнутого купе ніхто не входив. В останню мить — потяг уже рушив — якась пара попросилася до Жоржа. Він чемно посунувся. Чоловік штовхнув його й не вибачився. Жорж, кого будь-які грубощі серед чемних цивілізованих бовдурів тішили, здивовано подивився на супутника. Жінка зрозуміла його погляд не так і, щойно обоє повсідались, вибачилася за чоловіка — він, мовляв, сліпий.
— Я б і не подумав, — відповів Жорж, — ходить він навдивовиж упевнено. Я, бачте, лікар, і в мене було багато сліпих пацієнтів.
Чоловік уклонився. Він був високий і худий.
— Вам не заважатиме, якщо я йому почитаю? — спитала жінка.
Покірна відданість на її обличчі зачаровувала; вона жила, певно, лише задля цього сліпого.
— Навпаки! Тільки прошу не ображатись, якщо я потім засну.
Замість таких очікуваних грубощів, вони раз у раз обмінювалися люб’язностями. Жінка дістала з подорожньої сумки роман і почала читати грудним, роблено лагідним голосом.
У Петера тепер, мабуть, такий самий вигляд, як у цього сліпого, — застиглий і озлоблений. Що ж сталося з урівноваженим розумом Петера? Він жив самотньо, не знаючи турбот, і ні з ким не підтримував жодних взаємин. Іноді світ доводить чутливих натур до того, що в них тьмариться розум. Але з Петером такого статися не могло, його світ — це бібліотека. У нього була надзвичайна пам’ять. Голови, не такі міцні, стільки книжок не витримували; кожен склад, який вбирала його пам’ять, був чітко відмежований від наступного. Петер — аж ніяк не актор, навпаки, він завжди залишався самим собою, тільки самим собою. Замість тратити себе на інших, він, дивлячись на них іззовні, вимірював їх собою, якого знав також тільки ззовні й з боку голови. Тому Петер уник надто великих небезпек, неминуче пов’язаних із заглибленням у східні культури, якщо самотня людина віддається цій справі роками. Ні Лао-цзи, ні всілякі там індійці Петера не здолали. Він був чоловік тверезий і схилявся до філософії обов’язку. Свого Конфуція він знайшов би скрізь. Що його пригнічувало — створіння, майже позбавлене статі?
— «Ти знову штовхаєш мене на самогубство!»