Ґеорґ привітно дивився на сліпого грубіяна і в душі дякував йому за те, що той тут сидів. Сліпий підказав йому, як насправді слід тлумачити телеграму. Чутлива людина від будь-якої зустрічі має користь або шкоду, бо така зустріч будить у ній враження й спогади. Байдужі люди — то заціпеніння, що пересувається на ногах, ніщо їх не сповнює, ніщо їх не переповнює через край, вони ходять по світу такими собі застиглими фортецями. Чому вони рухаються? Що ними рухає? Вони суто випадково переставляють ноги, мов тварини, а насправді вони — рослини. Їм можна постинати голови, а вони житимуть далі — адже в них є коріння. Стоїцизм — це філософія для рослин, це чорна зрада щодо тварин. Будьмо тваринами! Хто має коріння, той нехай його повисмикує! Ґеорґові було приємно усвідомлювати, чому потяг з ним мчить так швидко. Він сів на нього наосліп. Сліпо пригадав уві сні дитинство. Ввійшов сліпий. І локомотив раптом помчав назустріч певній меті — до зцілення сліпого. Бо психіатрові було байдуже — осліп Петер чи тільки того боявся. Тепер можна й поспати. Тварини вкрай загострюють свої поривання, а тоді обламують цим пориванням вістря. Найдужче вони люблять раз у раз змінювати свою швидкість. Вони надаються донесхочу й кохаються до знемоги. Свій спокій вони доводять до сну. Невдовзі заснув і він.
Жінка, читаючи, між рядками погладжувала його гарну руку, якою він підпирав голову. Вона думала, що він прислухається до її голосу. На декотрих словах жінка наголошувала; він мав зрозуміти, яка вона нещасна. Цю поїздку вона не забуде ніколи, незабаром їй сходити. Книжку вона залишить тут, на згадку, й просить лише одного погляду. На наступній станції жінка вийшла. Чоловік підштовхував її поперед себе, а зазвичай вона тягла його за собою. У дверях вона затримала подих. Не обертаючись (вона боялася чоловіка, її рухи — то була його лють), вона промовила, вона зважилася на багато що:
— Прощавайте!
Скільки років вона берегла цей тон! Він не зміг нічого відповісти. Вона була щаслива. Нишком плачучи, ледь захмелівши від власної вроди, жінка допомогла сліпому зійти з потяга. Вона опанувала себе й не кинула погляду на вікно купе, де бачила його в уяві. Він помітив би її сльози, їй було соромно. Роман лежав поруч із ним. Він спав.
Вранці Жорж умився. Приїхав він увечері. Зупинився в скромному готелі. У більшому його приїзд наробив би галасу, адже він належав до того десятка вчених, яких уперто, коштом решти, виставляють на продаж газети. До брата він вирішив піти другого дня, щоб не турбувати його перед сном. Позаяк Жоржа мучила нетерплячка, то він пішов до опери. У Моцарта він почувався затишно і в безпеці.
Уночі йому приснилися два півні. Той, котрий більший, був червоний і кволий, той, котрий менший, — доглянутий і хитрий. Вони билися довго, на них було так цікаво дивитися, що забувалось усе на світі. «Ось бачте, — промовив один із глядачів, — що виходить з людей!» — «З людей? — прокукурікав менший півень. — А де ж люди? Ми — півні. Бойові півні. Не глузуйте!» Глядач поточився назад. Він робився чимдалі меншим і меншим. Раптом усі побачили, що й він — усього лиш півень. «Але боягузливий, — сказав червоний. — Пора вставати». Малий півень був задоволений. Він переміг і полетів. Червоний залишився. Він ставав щораз більшим і більшим. І водночас дедалі яскравішим. Аж в очах різало. Потім вони розплющилися. У вікно світило якесь жахливе сонце.
Ґеорґ поквапився, і не минуло й години, як уже стояв перед двадцять четвертим номером на Ерліхштрасе. Будинок був майже аристократичний і вже втратив усі характерні ознаки. Ґеорґ зійшов на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й шкірила зуби. Ґеорґ уже хотів був оглянути себе — може, в нього щось негаразд, але похопився й запитав:
— Чи вдома мій брат?
Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала:
— Тут, перепрошую, ніяких братів немає!
— Мене звати професор Жорж Кін. Я шукаю доктора Петера Кіна, приват-ученого. Вісім років тому він жив тут, це поза всяким сумнівом. Ви часом не знаєте, у кого з будинку я можу довідатися про його адресу, якщо він звідси виїхав?
— Краще я нічого не скажу.
— Але ж дозвольте, я приїхав спеціально з Парижа. Адже ви можете мені сказати, живе він тут чи ні!
— А ви, перепрошую, чоловік веселий!
— Чому це я веселий?