— Як ти помстився?
— Випустив пташок на волю. Коли зважити на те, як у мене болів палець, то помста не дуже й жорстока. Пташки, мабуть, загинули. Він так розлютився, що забив мені дошками вікно. Крім того, за пташок я йому заплатив. Сторож запевняє, нібито їм немає ціни, — він, мовляв, дресирував їх роками. Звичайно ж, бреше. Ти коли-небудь читав, щоб канаркам можна було наказати співати, а тоді — змовкати?
— Ні.
— Він хотів так набити їм ціну. Іноді гадають, нібито тільки бабенції зазіхають на гроші своїх чоловіків. Це велика помилка. Бачиш, чим я за неї заплатив.
Ґеорґ побіг до сусідньої аптеки, купив йоду, бинтів і ще деяких дрібниць, щоб підкріпити Петера. Рана не була небезпечна; тривогу викликало те, що Петер, і так досить кволий, утратив стільки крови. Перев’язати його треба було ще вчора, відразу. Цей сторож — просто нелюд, він думав лише про своїх канарок. Петерова розповідь звучала переконливо. І все ж не завадило б з’ясувати у винного, чи в усіх подробицях вона правдива. Найкраще було б піднятися зараз до помешкання й вислухати сторожеву версію вчорашніх і ще давніших подій. Ґеорга така перспектива аж ніяк не приваблювала. Вже вдруге за цей день він помилився в людині. Він вважав — і його успіхи в психіатрії це підтверджували, — що добре розуміється в людях. Той рудий чолов’яга — не просто міцний Атлант, він підступний і небезпечний. Його жарт із птахами, яких він сховав під ліжко, свідчив про те, наскільки байдужий йому Петер, чиїм найкращим товаришем він себе виставляв. У нього не забракло духу позбавити хворого світла й повітря, забивши дошками вікно. Про рану він не подбав. Одна з його перших фраз, коли Ґеорґ познайомився з ним, була: брат заплатив за чотирьох канарок, які той йому, мовляв, заборгував, добре заплатив. Сторож думав про гроші. Він вочевидь у спілці з тією жінкою. Сидів у неї в помешканні. Його грубий штурхан і ще зухваліші образи на свою адресу вона сприйняла не без задоволення, хоча й зі злістю. Отже, вона — його полюбовниця. Жодного з цих висновків Ґеорґ не дійшов там, нагорі. Така велика була тоді його полегкість, коли він збагнув, що ні в якому вбивстві Петер не винен. Тепер йому знову стало соромно, свій гострий розум він залишив удома. Адже це просто смішно — повірити такій жінці! Адже це просто безглуздо — так приязно поставитися до найманця! Петер назвав його дуже влучно. Звичайно, тепер сторож тільки ошкіриться йому в очі, адже він виявився хитрішим від нього, Ґеорґа. У цих пройдисвітів ошкір не сходить з обличчя, вони ж бо впевнені в своїй перевазі й у своїй перемозі над Петером. Вони замислили, очевидно, захопити собі помешкання й бібліотеку, а Петера тримати в отій норі внизу. Ошкіром-таки й зустріла його та жінка, коли відчинила двері.
Ґеорґ, перше ніж іти до сторожа, вирішив перев’язати Петера. Рана важливіша, ніж балачка з тим чоловіком. Багато нового в нього однаково не довідаєшся. А знайти який-небудь привід, щоб вийти на півгодини з комірчини, неважко буде й потім.
Хитромудрий Одіссей
— Ми з тобою, власне, як слід ще й не привіталися, — промовив Ґеорґ, ступивши до комірчини знов. — Але я знаю, ти проти всіляких сімейних сцен. Водогону в тебе тут немає? У під’їзді я бачив кран.
Він приніс води й попросив Петера посидіти спокійно.
— Я і так тільки це й роблю, — відповів той.
— Мені так кортить побачити твою бібліотеку! У дитинстві я не розумів, чому ти так любиш книжки. Я був зовсім не такий тямковитий, як ти, й не мав твоєї неймовірної пам’яти. От уже дурний був хлопчисько, тільки й знав ласувати та гратись! Я ладен був день і ніч ламати комедію й цілувати матір. А ти від самого початку вибрав свою мету. В житті мені не траплялася жодна інша людина, що розвивалася б так послідовно, як ти. Я знаю, ти не любиш слухати приємні речі, ти хотів би, щоб я помовчав і дав тобі спокій. Не гнівайся, але спокою я тобі не дам! Дванадцять років я тебе не бачив, вісім років я читав твоє ім’я лише в часописах, власноручних листів ти мені не надсилав, вважаючи їх надто дорогоцінними. Цілком можливо, що наступні вісім років ти обходитимешся зі мною не краще, ніж досі. До Парижа ти не приїдеш; я знаю, як ти ставишся до французів і поїздок. Найближчим часом я не матиму змоги навідати тебе знов, я переобтяжений роботою. Може, ти чув, я працюю в одній лікарні під Парижем. Скажи сам, коли ж я зможу тобі подякувати, як не тепер? А подякувати тобі я повинен, ти надто скромний, ти навіть не здогадуєшся, чим я тобі завдячую: своєю вдачею, коли вже вона в мене є, своєю любов’ю до науки, тим, що я в житті забезпечений, своїм порятунком від жінок, тим поважним ставленням до великого й святобливим — до малого, ставленням, яке властиве тобі ще більшою мірою, ніж самому Якобу Ґрімму. І в тому, що я перекинувся до психіатрії, теж є, зрештою, твоя вина. Мовними проблемами зацікавив мене ти, а почав я з праці про мову одного божевільного. Звичайно, до цілковитої самовідданости, до роботи задля роботи, до обов’язку задля обов’язку, як того вимагав Іммануїл Кант, а ще задовго до всіх — Конфуцій, я, на відміну від тебе, ніколи не дійду. Боюся, для цього в мене не стане духу. Похвала діє на мене цілюще, вона мені, мабуть, потрібна. Позаздрити можна тобі. Ти маєш визнати, що натури з такою силою волі трапляються рідко, трагічно рідко. Звідки візьмуться одразу двоє таких в одній сім’ї? До речі, твою працю про Канта й Конфуція я читав з такою цікавістю, з якою не читав навіть Канта чи й бесід самого Конфуція. Вона гостра, вичерпна, нещадна до всіх інакодумців, її глибина й всеосяжні знання просто приголомшують. Може, тобі випадало читати критичну статтю одного голландця, який називає тебе Якобом Буркгардтом східних культур. Але ти, мовляв, не такий грайливий і багато суворіший до самого себе. А на мою думку, в тебе освіченість універсальніша, ніж у Буркгардта. Почасти це можна пояснити, мабуть, багатшими знаннями нашої доби, та справа тут переважно в твоїй особистості, у твоїй здатності усамітнюватись. Буркгардт був професором і читав лекції, цей компроміс вплинув і на його манеру висловлювати думки. Ти прекрасно тлумачиш китайських софістів! За кількома фразами, яких від них залишилося ще менше, ніж від греків, ти вибудовуєш їхній світ, правильніше сказати, їхні світи, адже вони відрізняються один від одного так, як тільки може відрізнятись один філософ від іншого філософа. Особливо приємно мене вразила твоя остання велика стаття. Арістотелева школа, пишеш ти, на Заході відіграла таку саму роль, яку в Китаї відіграла Конфуцієва школа. Арістотель, Сократів учень у третьому коліні, вбирає в себе й решту приток давньогрецької філософії. Серед його середньовічних прихильників не на останньому місці навіть християни. Достоту так пізніші конфуціанці переробляли все, що брали від школи Мо-цзи, від прихильників учення Дао, а згодом навіть від буддизму, якщо це здавалося їм корисним і потрібним для збереження власної могутности. Тим-то ні конфуціанців, ні арістотелівців назвати еклектиками не можна. Вони страшенно близькі одні до одних, як ти це переконливо й довів, близькі за своїм впливом, одні — на християнське середньовіччя, інші — на ту саму добу, що починається з династії Сун. Я, звісно, нічого в цьому не тямлю, я ж по-китайському жодного слова не розумію, але твої висновки стосуються кожного, хто хоче докопатися до свого коріння, збагнути витоки власних поглядів, духовний механізм у самому собі. Можна поцікавитися, над чим ти працюєш тепер?