— Кохання немає! А те, чого немає, не може бути ні замінним, ні незамінним! Із такою самою впевненістю мені хотілося б сказати: жінок немає. До термітів нам байдуже. Хто там страждає від жінок? Hic mulier, hic salta! Ти кажи про людей! Те, що павучихи, поглумившись над кволими самцями, відкушують їм голови, що кров смокчуть лише комарихи, нашої теми не стосується. Бджоли вчиняють розправу над трутнями, це — варварство. Якщо трутні не потрібні — нащо їх плодити, якщо вони корисні — нащо вбивати? У павукові, найжорстокішій і найогиднішій із тварин, я вбачаю втілення жіночности. Його павутина міниться на сонці отруйною синизною!
— Але ж ти й сам кажеш лише про комах та тварин!
— Тому що про людей я надто багато знаю. Не хочеться розпочинати. Про себе я мовчу, я — тільки один випадок, я знаю тисячі гірших, для кожної людини її випадок — найгірший. По-справжньому великі мислителі переконані в тому, що жінки нічого не варті. Спробуй знайти в бесідах Конфуція, де ти прочитаєш тисячі думок і міркувань про речі з буденного й не тільки з буденного життя, бодай одну фразу, яка стосувалася б жінок! Не знайдеш жодної! Майстер мовчання обминає жінок мовчанням. Навіть жалоба з приводу їхньої смерти видається йому, хто приписує формі внутрішню цінність, недоречною й зайвою. Його дружина, яку він узяв ще зовсім молодим, узяв за звичаєм, а не з переконання чи, тим більше, з кохання, помирає після довгих років шлюбу. Її син нестямно ридає над її мертвим тілом. Він плаче, він аж здригається; ця жінка випадково доводиться йому матір’ю, тому він вважає її незамінною. І батько Конфуцій суворо засуджує цей його розпач. Voilà un homme! Згодом його досвід підтвердив це переконання. Кілька років він служив міністром у правителя царства Лу. При ньому країна розквітла. Народ оговтався, перевів дух, посміливішав і проникся довірою до своїх проводирів. Сусідніх правителів узяла заздрість; вони злякалися, що порушиться рівновага, така бажана ще з прадавніх часів. І що ж вони зробили, щоб усунути Конфуція від справ? Найхитріший з-поміж них, володар царства Цзоу, надіслав своєму сусідові в Лу, на службі в якого був Конфуцій, дарунок: вісімдесят вродливих бабиськ — танцівниць і флейтисток. Молодий правитель опинився в їхніх тенетах. Вони ослабили його, політика йому знавісніла, рада мудреців почала його обтяжувати, товариство бабиськ йому подобалося дужче. Через них справа, якій присвятив своє життя Конфуцій, зазнала краху. Він узяв палицю й, безпритульний, пустився мандрувати країнами. Він бачив людські страждання, його поймав відчай, і він марно сподівався знову знайти де-небудь вплив; скрізь, куди він приходив, правителі виявлялися в руках бабиськ. Помер Конфуцій, сповнений гіркоти; але він був надто шляхетний, щоб хоч один раз поскаржитися на свої страждання. Я відчув їх у декотрих його особливо коротких фразах. Я теж не нарікаю. Я тільки узагальнюю й роблю неминучі висновки.
Сучасником Конфуція був Будда. Обох відділяли величезні гори, хіба могли вони щось довідатись один про одного? Вони, мабуть, не знали навіть, як називався той народ, до якого належав другий. «Ваша превелебносте, — звернувся до Будди улюблений його учень Ананда, — чому, з якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею?»
«Жінки, Анандо, запальні; жінки, Анандо, ревниві; жінки, Анандо, заздрісні; жінки, Анандо, дурні. Ось чому, Анандо, ось із якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею».
Жінки благали прийняти їх до ордену, учні за них клопотали, Будда довго не хотів їм поступитись. Через десятки років його поблажливість і співчуття до них узяли гору, і він, усупереч власній розважливості, заснував жіночий чернечий орден. Із вісьмох суворих «правил», які він запровадив для черниць, у першому було сказано:
«Черниця, хай навіть вона перебуває в ордені сто років, має поштиво вітати кожного ченця, навіть якщо його прийнято до ордену цього самого дня; вона має спинитися перед ним, згорнути руки й належно його пошанувати. Черниця повинна поважати це правило, дотримуватися його, вважати священним і не порушувати до самої смерти».
Сьоме правило, священну вірність якому їй прищеплюють такими самими словами, проголошує: «У жодному разі черниця не сміє ганити чи сварити ченця».
Восьме: «Віднині черниці не мають права ступати на стежку розмов із чоловіками. Але ченці мають право ступати на стежку розмов із черницями».
Попри цю греблю, яку Величний звів од жінок своїми вісьмома правилами, його облягла, коли це сталося, глибока туга, і він промовив до Ананди: