Петер важко перевів дух. Кутики розтулених губів у нього різко посмикувались. Язик робив відчайдушні рухи, як ото в людини, що потопає. Зморшки на чолі переплутались. Він помітив це, коли говорив, і потягся до них рукою. Поклавши в зморшки три пальці, він кілька разів щосили провів їх справа наліво. Четвертій зморшці не пощастило, промайнуло в Ґеорга. Дивно, що, крім отої щілини, в нього є ще й рот. Хто б міг подумати — він має губи і язика, як і всі ми. Нічого не хоче розповідати. Чому він мені не довіряє? Такий гордий! Боїться, що в душі я зневажаю його за те, що він одружився. Він ще хлопцем не проминав нагоди покпити з кохання, а коли виріс, то вважав, що воно взагалі не варте того, щоб про нього розмовляти. «Якби мені трапилась Афродіта, я б її застрелив». Антисфена, засновника школи кініків, Петер любив саме за ці слова. І ось казна-звідки взялася якась стара відьма й на вбивцю Афродіти накликала біду. Сильна вдача! Як твердо він стоїть на ногах! Ґеорг зловтішався. Петер його ображав. До образ він звик, але ці діймали його до серця. Петерові слова мали сенс. Ґеорґ справді не міг жити без своїх хворих. Він завдячував їм чимось більшим, аніж хлібом і славою; вони були основою його розумового й духовного існування. Хитрість, до якої він удався, щоб розв’язати Петерові язика, зазнала поразки. Замість розповідати, той ганив Ґеорґа й звинувачував сам себе в якомусь злочині. Від жінки він утік. Щоб не надто соромитися цього ганебного вчинку, Петер сам поставив на собі тавро злочинця. Усвідомлення злочину, якого не було, можна стерпіти. Навіть сильні вдачі доводять собі власну цілісність кружними шляхами. Петер мав причину вважати себе боягузом. Із помешкання він виселив не жінку, а самого себе. З вулиці, де Петер якийсь час тинявся — довгов’язий, смішний, нещасний, — він подався до комірчини сторожа. Тут він відбував ув’язнення за свій злочин. Щоб якось збавити свій термін, Петер заздалегідь дав братові телеграму. В усьому цьому плані Ґеорґові було відведено особливу роль. Він мав викинути з помешкання й віднадити жінку, показати місце сторожу, переконати цього чоловіка з сильною вдачею в тому, що він — не злочинець, і тріумфально повернути його до звільненої й очищеної бібліотеки. Тепер Ґеорґ побачив себе важливим трибком механізму, який хтось запустив задля того, щоб урятувати ображене почуття власної гідности. Ця комедія коштувала однієї фаланги на пальці лівої руки. Петера йому й досі було шкода. Але це симулювання розгублености й переляку, це намагання розтоптати чужу гідність задля того, щоб повернути власну, ця гра, яку замислили з ним, хто сам звик грати з іншими людьми, — все це Ґеорґові було не до вподоби. Йому хотілося дати зрозуміти, що він усе збагнув. Він поклав собі допомогти Петерові повернутися до спокійного життя вченого, допомогти самовіддано і обережно, як того вимагав його фах. Невеличку помсту він відкладе на пізніше, років на кілька. Коли він приїде до Петера знов — а ці відвідини Ґеорґ запланував собі вже тепер, — він по-дружньому, але безжалісно пояснить братові, що в цій комірчині сталося між ними насправді.
— Ти маєш аргументи? То наведи їх! Гадаю, все, що ти казатимеш, щоразу повертатиме нас до Китаю чи Індії.