Відразу пополудні Ґеорґ привів філолога до свого готелю й попросив його відпочити тут, поки він удома залагодить його справи.
— Ти хочеш прибрати й вимити в помешканні, — сказав Петер.
— Атож, атож.
— Не дивуйся, там стоїть страшенний сморід.
Ґеорґ усміхнувся; боягузи схильні до алегорій.
— Я затисну собі носа.
— І очі ширше розплющуй! Може, побачиш примар.
— Примар я ніколи не бачу.
— Може, все ж таки якихось побачиш. Тоді скажеш мені!
— Атож, атож. — Які банальні в нього жарти!
— Я маю до тебе прохання.
— Яке?
— Не розмовляй зі сторожем! Він небезпечний. Він кинеться на тебе. Тільки-но скажеш слово, яке йому не до шмиги, — він одразу на тебе з кулаками. Я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Він переламає тобі всі кістки. Він щодня викидає з будинку жебраків, але спершу їх калічить. Ти його не знаєш. Пообіцяй, що не зв’язуватимешся з ним! Він брехун. Йому не можна йняти віри ні в чому.
— Я знаю, ти мене вже застерігав.
— Пообіцяй мені!
— Атож, атож.
— Навіть якщо він нічого не зробить тобі, то потім знущатиметься з мене.
Він уже тепер боїться тієї години, коли знов залишиться сам.
— Будь певен, я спроваджу його з будинку взагалі.
— Справді? — Петер засміявся — вперше на братовій пам’яті. Потім сягнув рукою до кишені й подав Ґеорґові жменю зім’ятих банкнот. — Він захоче грошей.
— Це, мабуть, усе твоє багатство?
— Так. Решту знайдеш нагорі — у благороднішому вигляді.
Від цих останніх слів Ґеорґові ледве не стало недобре. Одна половина досить великої батьківської спадщини тепер у мертвих томах, друга — в психіатричній лікарні. Яку половину вкладено краще? Він сподівався, що в Петера ще залишилося трохи грошей. «Мені шкода брата не через те, — сказав собі Ґеорґ, — що тепер доведеться все життя його годувати. Його бідність дратує мене тому, що на ці самі гроші я міг би допомогти багатьом хворим».
Потім Ґеорґ залишив брата самого. Надворі він витер руки носовою хустиною. Він хотів був провести нею і по чолу й уже навіть підніс руку, аж раптом згадав, що такий самий рух робить і Петер. Рука його поквапно впала.
Підійшовши до дверей помешкання, Ґеорґ почув гучні крики. Вони там сперечалися. Тим легше буде йому з ними впоратися. На його настирливий дзвінок відчинила жінка. Очі вона мала заплакані, на ній була та сама смішна спідниця, що й рано-вранці.
— Пане брат, перепрошую! — заверещала вона. — Він знахабнів! Віддав у заставу книжки! А що я можу вдіяти? Тепер хоче донести на мене. Так діло не піде, скажу я вам! Я жінка порядна!