— На килимах — жодної плями, — промовив він і всміхнувся. — Якби на них виявилися плями, я б ці килими попалив. Ненавиджу плями!
Він діставав з шухляд рукописи, складав їх горою на столі й читав Ґеорґові заголовки.
— Роботи на цілі роки, друже мій! А тепер я покажу тобі книжки.
Приказуючи: «Ось перед тобою...» та «Як ти гадаєш, що це в мене?», поблажливо поглядаючи на брата й терпляче його підбадьорюючи (адже не кожне володіє десятком східних мов), Петер брав томи, які ще недавно були в ломбарді, й пояснював догідливо враженому братові, в чому їхні особливості. Атмосфера змінилася жахливо швидко, вона аж гула датами й номерами сторінок. Літери набували нечуваного сенсу. Небезпечні комбінації доводилося брати в шори. Легковажні філологи насправді виявлялися чудовиськами, і їх треба було, вбравши в синє, публічно висміювати на майданах. Синій колір, як найкумедніший, — колір людей некритичних, поступливих і легковірних. Якась щойно відкрита мова виявлялася давно відомою, а її нібито відкривач — віслюком. Лунали злісні вигуки на його адресу. Той тип, пробувши в країні якихось три роки, зважився виступити з працею про тамтешню мову! В науці теж брало гору нахабство вискочнів. Наука мала б запровадити свою інквізицію й посилати на її суди своїх єретиків. Тут не треба відразу думати про спалення на вогнищі. Багато що промовляє на користь правової незалежности касти середньовічних священиків. О, якби так добре жилося нинішнім ученим! За якусь дрібну, можливо, навіть вимушену провину вченого, праця якого неоціненна, засуджують невігласи.
Ґеорґ почав утрачати впевненість. Він не знав навіть десятої частини книжок, про які тут ішлося. Знання, які його пригнічували, викликали в нього зневагу. Творчий запал у Петера дедалі зростав. Він будив у душі Ґеорґа тугу за тим місцем, де він був таким самим неподільним володарем, як Петер у своїй бібліотеці. Він нашвидку ще назвав брата новим Ляйбніцом і послався на кілька невигаданих обставин, щоб пополудні позбутися його влади. Треба було, наприклад, найняти якусь простеньку хатню робітницю, домовитися, щоб із сусіднього ресторанчика щодня приносили обіди, а також відкрити рахунок, з якого банк щомісяця першого числа сам перераховуватиме кошти до того ресторанчика.
Пізно ввечері вони попрощалися.
— Чому ти не вмикаєш світла? — запитав Ґеорґ.
У бібліотеці вже стояли сутінки. Петер гордо засміявся.
— Я тут орієнтуюсь і в темряві.
Відколи Петер повернувся додому, він став людиною впевненою, майже веселою.
— Ти псуєш собі очі! — сказав Ґеорґ і ввімкнув світло.
Петер подякував братові за послуги, які той для нього зробив.
Він перелічував їх педантично й ущипливо. Про найважливішу з них — звільнення від дружини — не згадав.
— Я тобі не писатиму! — завершив він.
— Розумію. Ти запланував собі стільки роботи.
— Не через це. Я нікому не пишу принципово. Писати листи — це байдики бити.
— Як хочеш. Якщо я тобі знадоблюся, телеграфуй! Через півроку я до тебе знов навідаюсь.
— Навіщо? Ти мені не потрібен!
У Петеровому голосі вчувалася злість. Прощання, мабуть, торкнуло його за живе. За своєю грубістю він приховував біль.
У потягу Ґеорґ почав снувати свої думки далі. «Що ж тут дивного, коли він до мене трохи горнеться? Адже я йому допоміг. Тепер у нього все достоту так, як він того хоче. Йому нічого, анічогісінько не заважає».
Він вирвався з тієї пекельної бібліотеки, й тепер настрій у нього поліпшувався. Його нетерпляче чекали вісімсот віруючих. Потяг їхав надто повільно.
Червоний півень
Петер замкнув за братом двері. Вони були застраховані трьома складними замками й широкими, важкими залізними штабами. Він поторгав їх, вони не поворухнулися. Двері були немовби із суцільної сталевої плити, за ними ти почувався справді вдома. Ключі до замків іще підходили, фарба на дереві вицвіла, потріскалась, і на дотик воно здавалося подряпаним. Іржа на темних штабах була стара, й Петер не міг зрозуміти, в якому ж місці лагодили двері. Адже сторож, ще тоді, коли перебирався до помешкання, зламав двері. Від одного його удару ногою штаби погнулись, як лозини; нещасний брехун, він брехав кулаками й ногами, помешкання він також просто розтоптав. Одного місяця настало перше число, а пан Пфаф не одержав свого «презента». «З ним щось сталося!» Оскаженівши, він кинувся нагору, до джерела грошей, яке в нього раптом пересохло. Дорогою він трощив сходи. Під кулачиськами його черевиків жілібно стогнало каміння. Люди виходили зі своїх нір — це все були піддані його будинку — й затуляли носи. «Смердить!» — скаржилися всі. «Де?» — грізно запитував він. «Із бібліотеки». — «Я нічого не обсмердів!» Пфаф навіть не вмів розмовляти по-німецькому. Він мав товстенний ніс і величезні ніздрі, але вуса під ними були підфарбовані й лізли в них. Тому він завжди відчував тільки запах фабри, а запаху трупа не відчував. Вуса його зробилися цупкі й стояли сторчма; він підфарбовував їх щодня. Червону фабру він тримав у тисячі різноманітних слоїків. Під ліжком у його комірчині була ціла колекція слоїків з мазями всіх відтінків червоного кольору — червоний такий, червоний сякий, червоний ще й отакий. Адже голова в нього була ВОГНЕННО-ЧЕРВОНА.