Але Ґеорґ поїхав. Петер підхоплюється. Він щосили хапає книжку й рвучко її згортає. Тепер він спіймав літери, всі до одної, і на волю їх, певна річ, уже не випустить. Повік! Він вільний. Він стоїть. Стоїть сам. Ґеорґ поїхав. Петер його перехитрував. Що він тямить у вбивстві! Лікар із дурдому. Дурень. Розхристана душа. А книжки любить цупити. Йому треба, щоб я скоріше ґиґнув. Тоді бібліотека дістанеться йому. А дзуськи. Потерпи! «Що тобі нагорі треба?» — «Охопити поглядом». — «Не охопити поглядом, а схопити руками!» Атож, ти б не проти. Залишайся, коновале, зі своїми придурками. Таж знову припхається. Через півроку. Тоді йому пощастить більше. Заповіт? Нема потреби. Єдиний спадкоємець бере що завгодно. Спеціальний потяг до Парижа. Кінівська бібліотека. Хто її творець? Психіатр Жорж Кін! Ну звісно, хто ж іще? А брат, отой синолог? Помилочка, ніякий він не брат, однофамільник, чистісінька випадковість, якийсь убивця, спровадив на той світ власну дружину. «УБИВСТВО Й ПОЖЕЖА» — в усіх газетах, його засуджено на довічне ув’язнення... на довічне... на посмертне... танок смерти... золоте теля... мільйонна спадщина... Хто посмів, той і руки нагрів... прощання... ні... злягання... ті, що вперті... до самої смерти... смерть і пожежа... вогонь і одежа... любовний шал — душі пожар... ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ...
Кін хапає зі столу книжку й свариться нею братові. Той хоче його обібрати, всі ганяються за заповітами, кожне сподівається на смерть свого ближнього. На те, щоб померти, брат може знадобитися. Світ — це кишло розбійників, люди крадуть і пожирають книжки. І кожному чогось хочеться, й ніхто не зостається на цьому світі, й ніхто не може сподіватись, що зостанеться. Колись разом із покійним спалювали все його майно, і не було ніяких заповітів, а залишалися... залишалися після покійного тільки кості. Літери в книжці зчиняють галас. Попалися й не можуть вибратись. Вони побили його до крови. Він нахваляється спалити їх. Так він помститься на всіх ворогах! Дружину вбив, свиня лежить обвуглена, Ґеорґ книжок не дістане. А поліція не дістане його. Знеможено стукаються з книжки літери. За дверима гучно стукає поліція. «Відчиніть!» — «Припиніть!» — «Ім’ям закону!» — «Ось зараз, із розгону!» — «Відчиніть негайно!» — «Ну звичайно!» — «Відімкніть двері!» — «Це ваші химери!» — «Ми вас застрелимо!» — «Язиком помелемо!» — «Ми викуримо вас!» — «Пийте квас!» Вони збираються висадити двері. Доведеться їм погріти чуба. Двері в нього міцні, як криця. Гуп! Гуп! Гуп! Удари щораз важчі й важчі. Їх чутно вже в кабінеті. Двері в нього оббиті залізом. А якщо залізо роз’їсть іржа? Вічного металу нема. Гуп! Гуп! То свині стоять за дверима й таранять їх кутастими черевами. Дерево, певна річ, розлетиться на друзки. Адже на вигляд воно досить давнє. Вони вже захоплюють ворожі шанці. Зміцнити оборону! Раз-два — гуп! Раз-два — гуп! Передзвін. Об одинадцятій бамкають дзвони. «Терезианум». Горб. Ушиються, піймавши облизня. Хіба ж я не правду кажу — раз-два! Хіба ж я не правду кажу — раз-два!
Книжки кидаються з полиць на підлогу. Він тихенько, щоб не почули там, за дверима, підхоплює їх своїми довгими руками й переносить стос за стосом до передпокою. Під залізними дверима з них виростає ціла гора. І поки його мозок ще розколюється від страшного гуркоту, він будує з книжок могутнє укріплення. Передпокій заповнюють чимдалі нові й нові томи. Він приносить собі на допомогу драбину й невдовзі вже дістається до стелі. Тоді повертається до кабінету. На нього витріщаються порожні полиці. Килим перед письмовим столом горить яскравим полум’ям. Він рушає до комірчини поряд із кухнею й виносить звідти жужмом старі газети. Він розгортає їх, жмакає, бгає й кидає оберемками в усі кутки. Потім ставить драбину на середину кімнати, де вона стояла доти. Вибравшись на шостий щабель, стежить за вогнем і чекає. Коли вогненні омахи нарешті сягають його, він гучно сміється — так гучно, як не сміявся ще ніколи в житті.