— Хвилиночку, — хихикнув він, як фотограф.
Кіни затримались. Тоді швець зненацька нахилився до якоїсь жінки, ущипнув її за підборіддя, гучно промовив «го-го» й заходився хтиво обмацувати її пишні форми. Його обличчя робилося чимдалі круглішим, щоки роздувались, подвійне підборіддя бридко видавалося вперед, навколо очей забігали невеличкі прудкі змійки, його зухвалі руки виписували щораз більші дуги. Жінка щомиті ставала більшою й більшою. Два погляди швець подарував їй, третім він підбадьорив нареченого. А тоді рвучко пригорнув її до себе й лівою рукою схопив за груди.
Хоча жінки, з якою все це виробляв швець, і не було, проте Кін зрозумів його безсоромну гру, й потяг Терезу, яка спостерігала її, геть.
— Уже від самісінького ранку жлуктять! — промовила Тереза й учепилася в чоловікову руку; вона також була обурена.
На сусідній зупинці вони стали чекати трамвая. Щоб іще раз показати, що цей день такий самий, як решта, Кін таксі не взяв. Під’їхав їхній трамвай; Кін перший скочив на приступку. Вже вгорі йому спало на думку, що першою мала б увійти дружина. Він задки ступив зі східців на землю і з розгону наштовхнувся на Терезу. Кондуктор злостиво дав сигнал рушати. Трамвай рушив без них.
— Що таке? — докірливо запитала Тереза.
Він, певно, зробив їй дуже боляче.
— Я хотів допомогти вам піднятися... Тобі, вибачаюсь.
— Отакої! — відказала вона. — Ще чого бракувало.
Коли вони нарешті сіли до трамвая, Кін заплатив за двох. Так він сподівався затерти свою незграбну поведінку. Квитки кондуктор дав Терезі. Замість подякувати, вона розтягла губи аж до вух і штовхнула плечем чоловіка.
— Прошу? — озвався він.
— Можна подумати! — насмішкувато промовила вона й помахала квитками за опасистою спиною кондуктора.
«Вона з нього глузує», — промайнуло в Кіна, і він змовчав.
На душі в нього стало незатишно. До вагона входило щодалі більше людей. Навпроти Кіна сіла якась жінка. З нею було аж четверо дітей, одне від одного менше. Двох вона посадила собі на коліна, двоє поставали поруч. Чоловік, що досі сидів праворуч від Терези, зійшов.
— Он, он там! — вигукнула мати й хутко показала своїм пустунам на вільне місце.
Двійко з них — хлопчик і дівчинка, обоє ще шкільного віку — почали пробиратися поміж пасажирів. Із другого боку туди рушив літній чоловік. Тереза, захищаючи вільне місце, піднесла руки. Діти прошмигнули під ними. Їм так кортіло зробити щось самим, їхні голівки вигулькнули біля самої лавки. Тереза змахнула їх, мов пил.
— Діточки мої! — скрикнула мати. — Що ви собі дозволяєте?!
— Ну, перепрошую, — відповіла Тереза й промовисто подивилася на свого чоловіка. — Діти — в останню чергу.
Літній чоловік тим часом підійшов, подякував і сів.
Кін перехопив дружинин погляд. Йому хотілося, щоб тут зараз опинився його брат Ґеорґ. Той практикував у Парижі гінекологом. Йому ще не виповнилося й тридцятьох п’ятьох років, але він уже мав підозріло добру репутацію. На жінках він розумівся краще, ніж на книжках. Ще не минуло й двох років після того, як Ґеорґ закінчив навчання, а його вже обсідало вище товариство — тією мірою, якою воно було хворе, а хворе воно з усіма своїми стражденними жінками було завжди. Уже цей зовнішній успіх викликав у Петера заслужену зневагу до брата. Вроду він Ґеорґові, може, й пробачив би, її подарувала йому природа, то була не його вина. А спотворити себе штучно, щоб уникнути обтяжливих наслідків такої щедрої вроди, він не міг через свою волю — на жаль, слабку. Про те, яка вона в нього слабка, свідчило те, що він зрадив колись обраний фах і відверто перекинувся до психіатрії. Там він нібито чогось досяг. У душі він залишався гінекологом. Аморальний спосіб життя був у нього в натурі. Майже вісім років тому Петер, обурений ваганнями Ґеорґа, відразу припинив із ним листуватись і порвав кілька тривожних листів. А на те, що Петер рвав, він зазвичай не відповідав.
Одруження давало тепер чудовий привід відновити взаємини. Це саме завдяки зусиллям Петера в Ґеорґа прокинулася схильність до наукової кар’єри. І спитати в нього поради, тобто звернутися до його справжнього, природного фаху, було б зовсім не соромно. Як поводитися з цим несміливим, стриманим створінням? Вона вже не молода й до життя ставиться дуже серйозно. У жінки, що ото сидить напроти неї, — запевне багато молодшої, — вже четверо дітей, а в Терези ще жодної. «Діти в останню чергу». Як послухати, то все зрозуміло, але що вона мала на увазі насправді? Можливо, вона не хоче дітей; він теж їх не хоче. Він ніколи не думав про дітей. Нащо вона це сказала? Може, вона вважає його чоловіком аморальним? Як він живе, вона бачить. Уже вісім років вона знає про його звички. Знає, що він має характер. Хіба він коли-небудь ішов уночі з дому? Хіба до нього коли-небудь приходила жінка, бодай на чверть години? Ще коли вона стала до нього на службу, він недвозначно їй заявив, що принципово не приймає вдома ніяких гостей — ні чоловічої, ні жіночої статі, від немовлят і до старих дідів та бабів. Щоб вона, мовляв, нікого й на поріг не пускала. «Я ніколи не маю часу!» То були його власні слова. Який дідько в неї вселився? Мабуть, це все отой розгнузданий швець. Вона — простодушне, невинне створіння, а то хіба ця неосвічена жінка прониклася б такою любов’ю до книжок? Але той розбещений тип грав надто грубо. Рухи в нього були дуже виразні, навіть дитина, не знаючи, що він має на гадці, здогадалася б, що він мацає жінку. Таким неотесам, які дають волю рукам навіть серед вулиці, місце в закритих лікарнях. Вони схиляють порядних людей на брудні думки. А вона людина порядна. Швець її заразив. А то чого б вона подумала про дітей? Можливо також, чула, як про це хтось казав. Жінки часто розмовляють поміж собою. Вона, мабуть, бачила пологи, десь на одному з попередніх місць. Що ж тут такого, коли вона про все знає. Це краще, ніж якби довелося пояснювати їй самому. В її погляді ховається якась сором’язливість, у такому віці це справляє майже кумедне враження.