Кін скоряється своєму геніальному імпульсу. Він приносить цілий оберемок книжок і старанно перекладає їх на канапу. Краще, звичайно, брати книжки згори, але часу обмаль, вона сказала, що зараз прийде. Кін відмовляється від свого наміру, залишає драбину на місці і обходиться творами, які вибирає внизу. Він складає один на один по чотири-п’ять важких томів і квапно погладжує їх рукою, перше ніж принести нові. Книжок гірших він не бере, щоб не образити жінку. Хоч вона в цьому й мало що тямить, він про неї дбає, адже до книжок вона ставиться делікатно й тактовно. Вона ось-ось прийде. Побачивши завалену книжками канапу, Тереза, як людина, що в усьому любить лад, одразу підійде ближче й запитає, де їм місце. Так він заманить це створіння, яке ні про що не здогадується, в пастку. Назви книжок стануть зручним приводом для розмови. Він посуватиметься до мети поволі, крок за кроком. Потрясіння, яке її чекає, — величезна подія в житті жінки. Він не хоче її злякати, він хоче їй допомогти. Тільки в такий спосіб можна діяти сміливо й рішуче. Зайва поквапність йому ненависна. Він благословляє книжки. Якби ж вона тільки не закричала.
Він уже один раз чув був якийсь невиразний звук, так ніби прочинилися двері в четвертій кімнаті. Кін не звертає на це уваги, у нього справи важливіші. Він оглядає від письмового столу забарикадовану канапу, прикидає, яке вона справляє враження, і його сповнює почуття любови і вдячности до книжок.
Цієї миті її голос каже:
— А ось і я.
Він обертається. Вона стоїть на порозі сусідньої кімнати, в сліпучо білій нижній спідниці, отороченій широким мереживом. Спершу він пошукав очима синій колір — колір небезпеки. Тепер він злякано переводить погляд угору: блузку вона не скинула.
Слава Богу. Спідниці нема. Тепер мені не доведеться нічого м’яти. Хіба це пристойно? Ото пощастило. Я посоромився б. Як вона так може? Я сказав би: «Скинь її». Я б цього не зробив. Стоїть собі, ніби так і треба. Ми знаємо одне одного вже, либонь, дуже давно. Ну звісно, моя дружина. У будь-якому шлюбі. Звідки вона про це знає? Була на службі. В одного подружжя. Всього надивилась. Як тварини. Те, що потрібно, вони знаходять самі. У голові в неї не книжки.
Тереза, похитуючи стегнами, ступає ближче. Вона не ковзає й не пливе, вона йде перевальцем. Виходить, то через накрохмалену спідницю складається враження, немовби вона ковзає чи пливе. Вона радісно промовляє:
— У такій задумі? Ох, ці вже мені чоловіки! — Потім згинає мізинний палець, свариться й показує ним на канапу.
Треба й мені туди підійти, думає Кін і ту ж мить опиняється — він не розуміє, як це сталося — біля неї. Що він має тепер робити — покласти на книжки? Він тремтить від страху, благально дивлячись на книжки, на цей останній прихисток. Тереза перехоплює його погляд, тоді нахиляється й одним розгонистим рухом лівої руки згортає всі книжки на підлогу. Кін безпорадно ступає до них, хоче закричати, жах перехоплює йому горло, він намагається ковтнути й не може видати жодного звуку. У ньому повільно підіймається страшна ненависть: вона на це зважилась! Книжки!
Тереза стягує з себе нижню спідницю, дбайливо згортає її й кладе на книжки, що лежать на підлозі. Потім умощується на канапі, згинає мізинець, ошкірюється й каже:
— Ось так!
Кін сягнистими стрибками кидається з кімнати, замикається у вбиральні — з усього помешкання тільки тут нема книжок, — машинально спускає з себе в цьому місці штани, сідає на стільчик і плаче, як мала дитина.
Сліпучі меблі
— Не їстиму ж я сама на кухні, мов служниця. Господиня їсть за столом.
— Столу немає.
— Отож я й товкмачу: потрібен стіл. Хіба це годиться, щоб у порядному домі людина їла за письмовим столом? Цілих вісім років я про це думала. Пора вже сказати.